Євген Маланюк
(20.01.1897 – 16.02. 1968),
український поет і літературознавець, культуролог й автор мистецьких есе та історичних розвідок, палкий патріот України.
Народився 20 січня 1897 (1 лютого за новим стилем) року в Архангороді (тепер Новоархангельськ Кіровоградської області). Закінчив Єлизаветградське училище і вступив до Петербурзького політехнічного інституту. Але з початком Першої світової війни став слухачем Військової школи в Києві, після закінчення якої у званні поручика був направлений на Південно-Західний фронт командиром сотні 2-го Туркестанського стрілецького полку. На фронті Маланюк познайомився з начальником штабу першої Туркестанської дивізії полковником Євгеном Мешковським, який після Жовтневої революції кличе його повернутися на батьківщину, щоб взяти участь в обороні незалежної України. Євген Маланюк працює в Генеральному штабі України, пізніше стає ад'ютантом генерала Василя Тютюнника, командувача Наддніпрянською Армією УНР. Поступовий занепад діяльності УНР Маланюк сприймає болісно. У 1920 році, після спроб реставрації української державності, разом з тисячами інших, емігрує і потрапляє в табір для інтернованих поблизу польського міста Каліш.
Разом з кількома друзями видає журнал «Веселка», де побачили світ його перші вірші. У 1923 році разом з Михайлом Селегою і Михайлом Осикою випускає невелику поетичну збірку «Озимина». Пізніше він перебирається до Чехословаччини, там у Подєбрадах закінчує гідротехнічний відділ Української господарської академії. Потім переїхав до Варшави, де працював інженером. У Варшаві заснував літературну групу «Ми», в якій брав активну участь. Брав активну участь у суспільно-політичному житті. У 30 років одружується на Богумилі Савицькій. У червні 1949 поет переїжджає в США. Спочатку трудиться за робочими спеціальностями, після - в інженерному бюро в Нью-Йорку. У цьому місті 16 лютого 1968 Євген Маланюк помер. Похований у містечку Саут-Баунд-Брук в штаті Нью-Джерсі, який називають українським пантеоном.
Провідною темою творчості Євгена Маланюка є Україна, проблеми її державності в минулому, сучасному й майбутньому. Змальовуючи Вітчизну, поет висловлює цілу гаму почуттів: від захвату й болю за втраченим раєм рідної домівки до обурення й гіркої зневіри. Євген Маланюк — одна з найяскравіших постатей вітчизняної літератури XX ст., її безумовний класик. Усією своєю творчістю він прагнув сприяти відродженню української держави для сильної та самобутньої української нації.
«НЕВИЧЕРПАЛЬНIСТЬ» Є.Маланюк
Тяжким хрестом лежать шляхи,
Яснi в ночах, вони слiпi вдень:
Рамено - з заходу на схiд,
Рамено - з пiвночi на пiвдень.
I так розп'ята - вiки,-
Вогонь буття не загасила.
Невичерпаний дух який!
Яка непереможна сила!
Гноблять, калiчать, труять рiд,
Ворожать, напускають чари,-
Здається, знищено вже й слiд,
Лиш потурнаки й яничари.
I ось - Стефаник i Кулiш,
Ось - Коцюбинський, Леся - квiти
Степiв страждальної землi,
Народу самостiйнi дiти!
А то пiдземно загуде
Вулканом нацiй цiла раса,
I даром божеським гряде
Нам Прометеїв дух Тараса.
