ІОАНН ПАВЛО II
(1920 — 2.4.2005),
/Кароль ВОЙТИЛА/ /IOANNES PAULUS II (Karol WOJTYLA), JOHN PAUL II/
Поляк Кароль Войтила став першим папою-неіталійцем через 456 років, в 1978 році, коли на зміну емансипованим 60-м прийшла довга політична ніч Рональда Рейгана (Ronald Reagan) і Маргарет Тетчер (Margaret Thatcher). Коли почав проявлятися економічний спад початку 1970х, західний світ рішуче зрушився вправо, і перетворення маловідомого польського єпископа Кароля Войтили (Karol Wojtyla) в Іоанна Павла ІІ було частиною цього більше широкого перетворення.
Католицька церква пережила свою епоху 'влади квітів', тобто ідеології ненасильства - так званий Другий Ватиканський собор; тепер прийшов час утихомирити лівих ченців, захоплених черниць і латиноамериканських католиків-марксистів. Все це було почато папою Іоанном XІІІ, якого консервативні католики вважали в найкращому разі ексцентриком, а в гіршому - радянським агентом.
Для виконання завдання була потрібна людина, добре підкована у методах Холодної війни. Будучи прелатом з Польщі, Войтила походив, імовірно, із самого реакційного національного форпосту католицької церкви, повного сентиментальних поклонінь Діві Марії, націоналістської запопадливості й лютого антикомунізму.
Роки спілкування з польськими комуністами перетворили його й інших польських єпископів у неперевершених політиків. По суті, польська церква перетворилася в систему, яку нелегко було відрізнити від сталінської бюрократії. Обидва інститути були закриті, догматичні, причепливі й ієрархічні, в них процвітали міфи й культи особистості.
Знаючи, як мало вони домоглися від діалогу з польським режимом, єпископи були не дуже схильні зображувати із себе Роуена Уільямса (Rowan Wіllіams, архієпископ Кентербері, що вважається лібералом - Прим. пер.), прислухаючись до обох сторін теологічного конфлікту, що лютував у Всесвітній Церкві.
Під час візиту у Ватикан ще до обрання папою, авторитарний Войтила жахнувся, побачивши теологів, які сперечаються. У Варшаві все робилося не так. Консервативне крило Ватикану, що із самого початку почувало відразу до Ватиканського собору й робило все можливе, щоб знищити його, побачило в ньому порятунок.
Коли трон Петра спорожнів, консерватори змогли побороти свою ворожість до понтифіка-неіталійця і уперше з 1522 року обрали папою людину іншої національності.
Прийшовши до влади, Іоанн Павло ІІ почав згортати ліберальні досягнення Другого собору. Видатні теологи-ліберали були викликані до трону для наганяю. Одне з головних завдань папи полягало в поверненні собі влади, децентралізованої на користь місцевих церков.
У ранній церкві миряни й жінки обирали єпископів самі. Другий собор не пішов так далеко, але наполіг на доктрині колегіальності - папа повинен уважатися не 'capo dі tuttі capі', а першим серед рівних (‘primus inter pares’).
Однак Іоанн Павло не визнавав своєї рівності ні з ким. Із самого початку кар'єри священика він був відомий своєю надмірною вірою у власну духовну й інтелектуальну міць. Грем Грін колись мріяв побачити в газеті заголовок 'Іоанн Павло канонізує Ісус Христа'. Єпископів у Рим викликали для одержання наказів, а не для братніх консультацій. Божевільних украй правих містиків і прихильників Франко шанували, а політичних прихильників відділення церкви від держави в Латинській Америці всіляко критикували.
Влада папи була настільки незаперечною, що глава однієї іспанської семінарії зміг переконати учнів, нібито одержав особистий дозвіл понтифіка мастурбувати їх (to masturbate them).
Результатом централізації всієї влади в Римі стала несамостійність місцевих церков. Священики виявилися нездатними висувати ініціативи, не кидаючи нервові погляди на Святу палату. Саме в цей момент, коли місцеві церкви найменше могли по-дорослому впоратися із кризою, вибухнув скандал з розтлінням малолітніх.
Відповіддю Іоанна Павла було призначити американського кардинала, який старанно покрив злодіяння, на тепле містечко в Римі.
Але найбільшим злочином його папства була не його роль у цьому замовчуванні й не неандертальське відношення до жінок, а гротескна іронія, з якою Ватикан засудив презервативи як 'культуру смерті', хоча їхнє використання могло врятувати незліченне число католиків у світі від болісної смерті від СНІДУ.
Папа відправився на вічний спокій із цими смертями на своїх руках. Він був одним з найбільших нещасть для християнської церкви після Чарльза Дарвіна.
("The Guardian", Великобританія, 07.04.2005)