12 липня 100 років до н.е. Народився ГАЙ ЮЛІЙ ЦЕЗАР. [1 частина]

ГАЙ ЮЛІЙ ЦЕЗАР.
(100 до н.е. - 15.3.44 до н.е. ),
римський імператор. Він походив з патриціанського роду Юліїв, древнього й знатного, але бідного. Одержав прекрасну освіту, що у ті часи полягало у вивченні грецької мови, літератури, філософії, історії й красномовства. Цезар відрізнявся завидними здібностями, а тому швидко досяг видатних успіхів у перерахованих вище предметах.

Сам Ціцерон був настільки високої думки про ораторське мистецтво Цезаря, що в одному з листів писав: "Хто гостріше його, хто багатше думками! Хто пишніше й витонченіше у виразах!"

На 16-му році він втратив батька. Через рік, вже призначений жерцем Юпітера, він розірвав заручини з Косуцією, дівчиною з вершників і оженився на Корнелії, доньці Цінни, що 4 рази був консулом. Невдовзі вона народила йому дочку Юлію.

Диктатор Сулла ніякими засобами не міг добитись, щоб він розлучився з нею. Тому Юлій, позбавлений жрецького сану і приданого дружини та родового спадку, був причислений до ворогів диктатора і був змушений переховуватись, доки не домігся помилування з допомогою весталок і родичів - Мамерка Емілія і Аврелія Котти.

Сулла довго відмовляв їм, а вони наполягали; нарешті Сулла піддався, але сказав: "Ваша взяла, беріть його! та знайте: він колись стане загибеллю для оптиматів: в одному Цезарі ховається багато Маріїв!".

Військову службу він почав в Азії, в свиті претора Марка Терма. Відправлений у Віфінію, щоб привести флот, він надовго затримався у Никомеда. Тоді і пішов поголос, що цар позбавив його невинності. Подальша служба принесла йому більше слави, і при штурмі Мітілеї він отримав від Терма дубовий вінок (сьогодні такі нагороди викликають у героїв лють).

Він служив в Кілікії при Сервілії Ісаврику, але недовго: коли стало відомо про смерть Сулли і з'явилась надія на нову смуту, яку затіяв Марк Лепід, він поспішив до Риму. Від спілки з Лепідом він відмовився, хоча той і спокушав його великими вигодами. Його розчарував як сам вождь, так і його авантюра, що закінчилась навіть гірше, ніж він передбачав.

Коли заколот придушили, він притягнув до суду за здирництво Корнелія Долабеллу, консуляра і тріумфатора; та обвинуваченого виправдали. Тоді він поїхав на Родос, щоб сховатись від ворогів і заодно повчитись у Аполлонія Молона, знаменитого на той час викладача красномовства. Та по дорозі його захопили пірати.

При ньому були лише лікар і два прислужники: решту супутників і рабів він розіслав за грошима для викупу. Коли, нарешті, він виплатив піратам 50 талантів і був висаджений на берег, то відразу зібрав флот, погнався за ними, схопив їх стратив тією ж стратою, якою не раз жартома їм погрожував.

Першою його посадою після повернення в Рим була посада військового трибуна, присуджена йому народним голосуванням. Тут він сприяв відновленню влади народних трибунів, зменшеної за Сулли. В бутність квестором, він поховав свою тітку Юлію і дружину Корнелію, проголосивши над ними похвальні промови, що було тоді звичайним явищем. Після Корнелії він взяв за дружину Помпею, дочку Квінта Помпея і внучку Луція Сулли.

В подальшому він дав їй розлучення за підозрою у зраді з Публієм Клодієм. Про те, що Клодій закрався до неї в жіночому одязі під час свята, казали з такою впевненістю, що сенат розпочав слідство у справі про образу святинь.

На посаді квестора він отримав призначення в Дальню Іспанію. Там, здійснюючи службову поїздку, він прибув у Гадес і побачив у храмі Геркулеса статую Великого Олександра. Він зітхнув, ніби відчувши відразу до своєї бездіяльності, - адже він іще не здійснив нічого значущого, тоді як Олександр в цьому віці вже скорив світ, - і відразу почав добиватись звільнення, щоби потім у столиці скористатись першою ж нагодою для великих справ.

Тієї ж ночі йому приснилось, що він гвалтує власну матір, це його пригнітило, та віщуни заспокоїли його, сказавши, що сон провіщує йому владу над світом, оскільки мати, яку він бачив під собою, це просто земля - яка дає життя всьому сущому. Так він покинув свою провінцію раніше терміну.

В Римі його звинуватили в змові з Марком Крассом, консуляром, і Публієм Суллою і Луцієм Автронієм, які повинні були стати консулами, але були викриті у підкупі виборців (як це все знайоме!). Передбачалось, що на початку нового року вони нападуть на Сенат, переб'ють намічених осіб, Красс стане диктатором, Цезар - начальником кінноти, після чого вони повернуть консульство Автронію і Суллі.

Цезар вступив у змову також і з молодим Гнеєм Пізоном; а коли виникла підозра, що зріє заколот, і Пізон отримав призначення в Іспанію, вони домовились, що одночасно піднімуть повстання - Цезар у Римі, а Пізон в провінції - при підтримці амбронів і транспаданців. Смерть Пізона зруйнувала замисли обох.

На посаді едила він прикрасив не тільки коміцій і форум з базиліками, але і на Капітолії побудував тимчасові портики. Ігри і травлі він влаштовував як спільно з товаришем по посаді, так і самостійно, тому навіть спільні їхні витрати приносили славу йому одному.

Його товариш Марк Бібул відверто зізнавався, що його спільну з Цезарем щедрість приписували самому Цезарю. До того ж Цезар влаштував гладіаторський бій, і вивів менше бійцівських пар, ніж збирався: однак зібраний ним натовп бійців нагнав на його супротивників такого страху, що особливим указом було заборонено будь-кому у Римі утримувати більшу певного рівня кількість гладіаторів.

Завоювавши народні симпатії, він намагався через трибунів добитися, щоб народні збори надали йому право командування у Єгипті. Він не домігся успіху через протидію оптиматів. Намагаючись за це підірвати їхній вплив будь-якими засобами, він відновив пам'ятники перемог Гая Марія над Югуртою, кімварами і тевтонами, які колись зруйнував Сулла; а головуючи в суді по справах про вбивства, він оголосив вбивцями і тих, хто під час проскрипцій отримував з скарбниці гроші за голови римських громадян.

Втративши надію отримати провінцію, він став домагатися сану великого понтифіка при допомозі небаченої щедрості. При цьому він заліз у такі борги, що при одній згадці про них сказав матері, цілуючи її ранком перед тим, як іти на вибори: "я або повернусь понтифіком, або зовсім не повернусь".

Він був обраний претором, коли розкрили змову Катіліни і сенат одностайно засудив змовників на смерть. Він один запропонував розіслати їх під охороною по муніципіям, конфіскувавши майно. При цьому, описуючи народну ненависть, яку навіки накличуть на себе прибічники крайніх заходів, він нагнав на них такого страху, що Децім Сілан, призначений консул, навіть пом'якшив свою початкову позицію, заявивши, що його неправильно зрозуміли.

Після претури він отримав по жеребу Дальню Іспанію. Його не відпускали кредитори; він позбувся їх при допомозі поручителів і поїхав у провінцію, не чекаючи, всупереч законам і звичаям, розпоряджень і засобів. Навівши лад у провінції, він так само поспішно, не чекаючи преємника, кинувся в Рим шукати тріумфу і консульства.

Та строк виборів було вже призначено, і він міг виступити кандидатом лише як приватна особа. Він намагався добитись для себе винятку, та зустрів опір і вимушено відмовився від тріумфу, щоб не втратити консульство.

Співшукачів на консульство було двоє: Марк Бібул і Луцій Лукціей; Цезар об'єднався з останнім. Оскільки той був менш впливовим, вони домовились, що Лукціей буде обіцяти центуріям власні гроші від імені обох. Оптимати, довідавшись про це, налякались, що Цезар не зупиниться ні перед чим, якщо буде мати товаришем по вищій посаді свого союзника і однодумця: вони дали Бібулу повноваження на такі ж щедрі обіцянки і забезпечили грошима. Навіть Катон не заперечував, що вони здійснюють підкуп в інтересах держави.

Так він став консулом разом з Бібулом. Оптимати потурбувались про те, щоб майбутнім консулам були призначені найнезначніші провінції - самі лише ліси та пасовиська. Така образа підштовхнула його до союзу з Гнеєм Помпеєм, який в той час був не в ладах з сенатом.

З Помпеєм він замирив Марка Красса - вони ворогували ще з часів їхнього спільного консульства - і уклав спілку з ними обома, домовившись не допускати ніяких державних заходів, не погоджених з ними.

Вступивши на посаду він першим наказав складати і обнародувати щоденні звіти про збори сенату і народу. А ще він відновив стародавній звичай, щоб в місяці, коли фаски знаходились не в нього (консулів було два і правили вони по черзі; хто правив, у того і фаски), перед ним повсюду ходив посильний, а позаду тримались ліктори.

Коли ж він вніс законопроект про землю, а його колега зупинив його, посилаючись на погані знамення, він силою зброї прогнав його з форуму.

Наступного дня той подав скаргу до сенату, але ні в кому не знайшов сміливості виступити з доповіддю про таке насильство. Це привело Бібула у такий відчай, що він до кінця консульства не виходив з дому і лише виражав у едиктах свій протест.

З того часу Цезар сам-один управляв всім у державі по своїй волі. Деякі дотепники, підписуючись свідками на паперах, навіть помічали їх жартома не консульством Цезаря і Бібула, а консульством Юлія і Цезаря, а невдовзі в народі стала популярною пісенька: Не в консульство Бібула, а в консульство Цезаря це було: В консульство Бібула, друже, не було взагалі нічого.

Стеллатську дільницю, оголошену предками недоторканою, і Кампанське поле, залишене в оренді для поповнення скарбниці, від розділив без жереба між 20 тисячами громадян, у яких було по троє і більше дітей (де б таких правителів сьогодні знайти?).

Відкупникам, що просили про послаблення, він збавив частину відкупної суми і при всіх прохав їх бути поміркованими, коли доведеться набавляти ціну на нові відкупи. Взагалі він щедро роздавав все, про що його просили, не зустрічаючи опору або придушуючи його погрозами.

Приблизно в той же час він оженився на Кальпурнії, дочці Луція Пізона, свого наступника по консульству, а свою дочку Юлію видав за Гнея Помпея. Поріднившись з Помпеєм, він став при голосуванні питати думку у нього першого, хоча раніше починав з Красса, а звичай вимагав дотримуватись того ж порядку опитування, який був прийнятий у січневі календи.

Після закінчення його консульства претори Гай Меммій і Луцій Доміцій вимагали розслідування заходів минулого року. Цезар доручив це сенату, та сенат відмовився. Тоді він поїхав у провінцію. Відразу ж був заарештований по кільком обвинуваченням його квестор, а невдовзі і його самого закликав до відповідальності народний трибун Луцій Аністій, і тільки звернувшись до інших трибунів, Цезар домігся, щоб його не притягали до суду, поки він відсутній у державних справах.

Та коли Луцій Доміцій, висунутий в консули, став відверто погрожувати, що, ставши консулом, він доможеться того, чого не домігся претором, і забере у Цезаря його військо, - тоді Цезар викликав Красса і Помпея в Луку, одне з міст своєї провінції, і переконав їх просити другого консульства, щоб повалити Доміція; для себе ж він з їхньою допомогою домігся продовження терміну командування ще на 5 років. Покладаючись на це, він на додаток до легіонів, отриманих від держави, набрав нові на власний кошт, в тому числі один - із трансільванських галів (він носив гальську назву "алауда"), яких він озброїв і вишколив за римським звичаєм, і котрим в подальшому подарував римське громадянство.

З того часу він не упускав жодної нагоди для війни, навіть несправедливої і небезпечної, і першим нападав як на союзні племена, так і на ворожі та дикі, так що сенат одного разу навіть постановив направити комісію для розслідування справ у Галії. Та коли його справи пішли на лад, на його честь призначались вдячні молебни частіше і довше, ніж для будь-кого раніше.

Ось що він здійснив за 9 років свого командування. Всю Галію, що лежить між Піренейським хребтом, Альпами, Севеннами і ріками Роданом і Рейном, більше як 3200 миль в охваті, він цілком, за винятком лише союзних або надавших Риму послуги племен, перетворив на провінцію і наклав на неї 40 мільйонів щорічного податку.

Першим з римлян він напав на зарейнських германців і, навівши міст, завдав їм нищівної поразки. Він напав і на британців, до того часу невідомих, розбив їх і взяв з них викуп і заручників. Серед стількох успіхів він лише тричі зазнав невдачі: в Британії його флот майже знищила буря, в Галії один з його легіонів був вщент розбитий при Герговії, в германській землі потрапили в засідку і загинули легати Тітурій і Аврункулей. В ці ж роки він втратив спочатку мати, потім дочку і невдовзі онука. Між тим вбивство Публія Клодія увігнало в хаос державу, і сенат постановив обрати лише одного консула, назвавши ім'я Гнея Помпея.

Народні трибуни хотіли призначити Цезаря в товариші Помпею, та Цезар порадив їм краще попросити у народу, щоб йому було дозволено домагатись другого консульства ще до закінчення терміну командування і не поспішати для цього в Рим, не закінчивши війни. (Ні, ви чули? "Просити у народу"!).

Добившись цього, він замірився на більше, і не упускав жодної нагоди виявити щедрість або надати послугу кому-небудь, як в державних, так і в приватних справах. На засоби від військової здобичі він почав будувати форум: лише земля під ним вартувала більше 100 мільйонів.

В пам'ять про дочку він обіцяв народу гладіаторські бої і частування - до нього цього ніхто не робив. Щоб очікування було напруженішим, він готував частування не лише у м'ясників, яких винаймав, але і у себе вдома. Знаменитих гладіаторів, що в якійсь сутичці накликали на себе гнів глядачів, він велів відбивати силою і зберігати для себе.

Молодих бійців він віддавав для вишколу не в школи і не до ланістів, а в будинки римських вершників і навіть сенаторів, які добре володіли зброєю; з листів видно, як наполегливо просив він їх слідкувати за вишколом кожного і особисто керувати їх заняттями. (З цього видно, що навіть сенатори володіли зброєю краще за гладіаторів, це таки була держава воїнів). Легіонерам він подвоїв платню на вічні часи, відпускав їм хліба без міри і рахунку, коли його було вдосталь, а іноді дарував кожному по рабу з числа полонених.

Нарешті, він був єдиною і найнадійнішою опорою для підсудних, для боржників, для юнаків, що все протринькали, крім хіба лише тих, хто настільки загруз в злочинах, ницості або розпусті, що навіть він не міг їм допомогти; таким він відверто казав, що врятувати їх може лише громадянська війна.

З таким же завзяттям він прихиляв до себе і царів і провінції по всьому світу: одним він посилав в дарунок тисячі полонених, іншим відправляв на допомогу військо куди завгодно і коли завгодно, без схвалення сенату і народу. Найбільші міста не лише в Італії, Галії та Іспанії, але і в Азії та Греції він прикрашав чудовими будівлями.

Нарешті, коли всі вже гадали, до чого він хилить, консул Марк Клавдій Марцелл, оголосив едиктом, що справа має державну вагу і запропонував сенату наступника Цезаря призначити раніше терміну, оскільки війна закінчена, мир встановлений і переможцю час розпустити військо; а на виборах кандидатуру Цезаря не приймати.

Цезаря це занепокоїло. Він був впевнений, що його не так легко скинути з першого місця на друге, як потім з другого на останнє. Тому він щосили пручався цьому рішенню.

Та побачивши, що проти нього діють все рішучіше і що навіть консули майбутнього року обрані ворожі йому, він звернувся до сенату з листом, прохаючи не віднімати в нього дар римського народу, - або ж нехай інші полководці також розпустять свої війська. Він надіявся, що при потребі йому легше буде скликати своїх ветеранів, аніж Помпею - нових воїнів. Противникам же він запропонував погодитись на те, що він відмовиться від восьми легіонів і Трансальпінської Галії і збереже до обрання в консули лише два легіони і Цізальпінську провінцію або навіть один легіон в Іллірії. Коли ж сенат не побажав втручатись, а противники - іти на будь-яку угоду, він перейшов у Ближню Галію і зупинився в Равенні, погрожуючи війною, якщо сенат не вживе суворих заходів проти трибунів, що виступили проти нього.

Це було лише приводом для громадянської війни; причини ж її, як вважають, були іншими. Так, Гней Помпей неодноразово стверджував, що Цезар тому пішов на загальну смуту і заколот, що з своїх приватних засобів він не міг ні закінчити будівництва, які розпочав, ні виправдати надії, які пробудило в народі його повернення.

Інші подейкують, ніби він боявся, що йому доведеться відповідати за все скоєне в перше консульство: адже і Марк Катон не раз урочисто обіцяв, що викличе його до суду, як тільки він розпустить військо. Це більш правдоподібно, адже і Азіній Полліон розповідає, як Цезар при Фарсалі, бачучи перебитих і втікаючих ворогів, сказав: "Вони самі цього хотіли! мене, Гая Цезаря, після всього, що я зробив, вони оголосили б винуватим, не вдайся я до військових дій!".

Інші, нарешті, вважають, що Цезар став рабом звички до влади. Так гадав і Ціцерон, коли писав, що у Цезаря завжди були на вустах вірші Евріпіда: "Якщо переступать закон - то лиш заради царства; А в іншому його ти мусиш поважати".

І ось, коли стало відомо, що втручання трибунів не мало успіху і їм самим довелось покинути Рим, Цезар відразу двинув уперед когорти; а щоб не викликати підозри, він відвідував народні видовища, узгоджував план гладіаторської школи, яку збирався будувати, і влаштував, як завжди, багатолюдну вечерю. Та коли сіло сонце, він з кількома супутниками, у візку, запряженому мулами з млина, потай вирушив у путь. Факели згасли, він збився на манівці, довго блукав і лише на світанку, пішки вийшов на вірний шлях. Він наздогнав когорти біля ріки Рубікону, межі його провінції.

Тут він завагався і звернувся до супутників: "Ще не пізно повернутись; та варто перейти цей місток і все буде вирішувати зброя". Подейкують, що якийсь незнайомець раптово з'явився на березі, вирвав у сурмача сурму, кинувся у ріку і, просурмивши сигнал до наступу, поплив до протилежного берега. "Вперед, - вигукнув тоді Цезар. Жереб кинуто".

Подальші його дії були такими. Він вступив у Піцен, Умбрію, Етрурію; Луція Доміція, незаконно призначенного його наступником і займавшого Корфіній, він примусив здатись і відпустив; потім по берегу Верхнього моря він рушив до Брундізія, куди втекли консули і Помпей, поспішаючи переправитись через море. Після невдалої спроби перешкодити їх відплиттю він повернув на Рим.

Звернувшись до сенаторів з промовою про стан держави, він направився проти найсильніших військ Помпея, що стояли в Іспанії під командуванням трьох легатів: Марка Петрея, Луція Афранія і Марка Варрона; друзям він сказав, що йде на військо без полководця, а потім повернеться до полководця без війська. І хоча його затримала облога Массілії, що зачинила ворота на його шляху, і нестача продовольства, невдовзі він підкорив собі ВСЕ.

Повернувшись з Іспанії у Рим, він переправився у Македонію і там, протримавши Помпея майже 4 місяці в облозі, розбив його вщент і у фарсальській битві переслідував його до Александрії, де знайшов уже вбитим. Оскільки він бачив, що цар Птолемей задумує проти нього недобре, йому довелося вести тут надзвичайно важку війну, в невигідному місці і в невигідний час: взимку, без припасів, без підготовки, в столиці підступного і хитрого ворога.

Перемігши, він віддав єгипетське царство Клеопатрі (і забудьте ви голівудські байки про красуню, загорнену в килим, яка звела з розуму самого Цезаря і змусила до дурних вчинків) і її молодшому брату, не наважуючись перетворити країну на провінцію, щоб якийсь заповзятливий намісник не зміг використати її для нових змов. З Александрії він направився до Сірії і потім в Понт, занепокоєний вістями про Фарнака, сина Мітрідата Великого, який скористався нагодою розпочати війну і вже отримав кілька перемог.

На п'ятий день свого прибуття, через 4 години після його появи, Цезар розтрощив його в одному-єдиному бою. Після цього він частенько згадував, як пощастило Помпею прославитись перемогами над супротивником, який не вміє воювати. Потім він переміг у Африці Сціпіона і Юбу, у яких переховувались залишки його ворогів, а в Іспанії - синів Помпея.

У всій міжусобній війні він не зазнав жодної поразки. Цезар незмінно воював з успіхом, за винятком лише двох випадків: одного разу при Диррахії, коли Помпей змусив його до відступу, але не переслідував, він вигукнув, що Помпей не вміє перемагати, і вдруге, в останньому бою в Іспанії, коли, зневірившись у перемозі, він уже помишляв про самогубство.

Після війни він відсвяткував 5 тріумфів: 4 за один місяць, і п'ятий - після перемоги над синами Помпея. В понтійському тріумфі серед інших предметів в процесії несли напис "Прийшов, побачив, переміг". - так він відмічав не події війни, а швидкість її завершення.

Своїм старим легіонерам він видав із здобичі по 24 тисячі сестерціїв, не рахуючи 2 тисяч, виплачених ще на початку війни. Він виділив їм і землю, але не суцільною смугою, щоб не зганяти старих хазяїв. Народові він роздав по 10 мір зерна і по стільки ж фунтів масла, грошима ж по 300 сестерціїв, обіцяних раніше, і ще по сотні за те, що довелось чекати (от президенти були!).

Ті, хто платив за житло у Римі до 2 тисяч сестерціїв і в Італії до 500, він на рік звільнив від плати. До того ж він влаштував бенкет (на 22 тисячі столів) і роздачу м'яса, а після іспанського тріумфу - ще 2 обіди: перший здався йому убогим і недостойним його щедрості, тому через 2 дні він дав інший, нечувано багатий.

Видовища він влаштовував різноманітні: і битви гладіаторів, і театральні вистави у всіх кварталах міста і на всіх мовах імперії, і перегони в цирку, і змагання атлетів, і морський бій. В гладіаторській битві на форумі бились на смерть Фурій Лептін з преторського роду і Квінт Кальпен, бувший сенатор і судовий оратор. (Сьогодні б подивитись, як бились би на мечах спікер парламенту і голова конституційного суду).

Військовий танець виконували сини вельмож з Азії і Віфінії. В театрі римський вершник Децім Лаберій виступав у мімі, яку сам і написав: отримав у нагороду 500 тисяч сестерціїв і золотий перстень, він прямо зі сцени через орхестру пройшов на своє місце в 14 перших рядах (це круто, це крутіше за дачу в Конче Заспе). На перегонах, для яких цирк було розширено і оточено ровом з водою, знатні юнаки правили колісницями четвернею і парою і показували стрибки на конях. Троянську гру виконували два загони хлопчиків старшого і молодшого віку.

Травлі тварин продовжувались 5 днів; на завершення показали битву двох полків по 500 піхотинців, 20 слонів і 300 вершників з кожного боку; щоб було просторніше битися, в цирку знесли поворотні стовпи і на їх місці побудували 2 табори супротивників. Атлети змагались на протязі 3 днів на тимчасовому стадіоні, спорудженому біля Марсового поля.

Для морського бою викопали озеро на малому Кодетському полі: в бою брали участь біреми, триреми і квадриреми тірійського і єгипетського зразка з безліччю бійців. На всі ці видовища звідусіль збиралось стільки народу, що багато приїжджих ночувало в наметах по вулицям і провулкам; а тиснява була така, що багато кого задавили насмерть, в тому числі двох сенаторів.

Після цього він узявся облаштовувати державні справи. Виправив календар: через халатність жерців, які самовільно вставляли місяці і дні, календар був у такому безладі, що вже свято жнив припадало не на літо, а свято збирання винограду - не на осінь. Він встановив, відповідно до руху сонця, рік з 365 днів, і замість вставного місяця запровадив один вставний день через кожні 4 роки.

Щоб правильний рахунок часу вівся надалі з чергових січневих календ, він вставив між листопадом і груднем 2 зайві місяці, так що рік, коли проводились ці реформи, складався з 15 місяців, рахуючи і звичайний вставний, що також припав на цей рік.

Вибори він поділив з народом: за виключенням співшукачів на консульство, половина кандидатів обиралась по бажанню народу, а половина - за призначенням Цезаря. В коротеньких цидулках, розісланих по трибам, він писав: "Диктатор Цезар - такій-то трибі. ПРОПОНУЮ вашій увазі такого-то, щоб він ЗА ВАШИМ ВИБОРОМ отримав таке-то звання. (І це називається диктатура!).

Для поповнення населення міста він видав закон, щоб ніякий громадянин старше 20 і молодше 40 років, що не перебуває на військовій службі, не покидав би Італію довше, ніж на 3 роки; щоб ніхто із сенаторських дітей (мажори, трєпєщітє!) не покидав країну інакше, як у складі військової або цивільної свити при посадовій особі. Всім, хто в Римі займався медициною і всім викладачам (у нас вчитель і лікар - найменш оплачуваний фах) він дарував римське громадянство.

Він посилив покарання злочинцям: а оскільки багаті люди легше йшли на злочин, бо навіть у вигнанні їх багатство залишалось з ними, він став карати за вбивство громадянина позбавленням всього майна, а за інші злочини - половини (олігархи також трєпєщут).

Суд він правив надзвичайно ретельно і строго. Засуджених за хабарництво він навіть виключав з сенаторського стану. Особливо строго він дотримував закони проти розкошів.

Кажуть, він був високого зросту, світлошкірий, гарної статури, обличчя повнувате, очі чорні і живі. Здоров'я мав чудове. І одягався особливо: носив сенаторську туніку з бахромою на рукавах і підпоясану, але не туго: звідси і пішло слівце Сулли, який радив оптиматам остерігатись погано підпоясаного молодика.

Порядок в будинку він підтримував настільки неухильно і строго, що одного разу забив у колодки пекаря за те, що він подав гостям не такий хліб, як господарю, а іншого разу скарав на смерть свого улюбленого вільновідпущенника за те, що той звабив жінку римського вершника, хоча ніхто на нього не скаржився.

На цнотливості його єдиною плямою були зносини з Нікомедом, і цей сором був тяжкий і нічим не змиваємий. І всі про це знали! Ліціній Кальвін писав: "... і решта всього, чим у віфінців володів Цезарів задній дружок". Коли одного разу Цезар промовляв перед сенатом на захист Ніси, дочки Нікомеда, і перераховував всі послуги, надані йому царем, Ціцерон перебив його: "Залишим це, прошу тебе: всі добре знають, що дав він тобі, і що дав йому ти!". Нарешті, під час гальського тріумфу його воїни, крокуючи за колісницею, серед інших насмішливих пісеньок співали і таку: "Галів Цезар покоряє, а Нікомед Цезаря".

На любовні утіхи він був ласий і щедрий. Він був коханцем багатьох знатних дам - в тому числі Постумії, дружини Сервія Сульпіція, Лоллії, дружини Авла Габінія, Тертули, дружини Марка Красса, і навіть Муції, дружини Гнея Помпея. Та більше за інших він кохав мати Брута (Брут йому це якось пригадав), Сервілію: ще в перше своє консульство він придбав для неї перлину, вартувавшу 6 мільйонів, а в громадянську війну, не рахуючи інших дарунків, він продав їй з аукціону багате помістя за безцінь. Коли люди дивувались цьому, Ціцерон дотепно підмітив: "Чим погана оборудка, коли третя частина залишається за продавцем?" Справа в тому, що Сервілія звела з Цезарем і свою доньку Юнію Третю.

І в провінціях він не пас задніх з чужими дружинами. Його воїни в гальському тріумфі співали: "Ховайте жінок: ми ведемо в місто старого лисого розпусника".

Серед його коханок були і цариці - наприклад, мавританка Евноя, дружина Богуда: і йому і їй він робив численні подарунки. Та більше всіх він кохав Клеопатру: з нею він бенкетував не раз до світанку, на її кораблі він готовий був проплисти весь Єгипет аж до Ефіопії, якби його військо не відмовилось іти за ним.

Нарешті він запросив її в Рим і відпустив з великими почестями і багатими дарами, дозволив їй навіть назвати новонародженого сина своїм ім'ям. Марк Антоній стверджував перед сенатом, що Цезар признав хлопчика своїм сином, і що це відомо Гаю Матію, Гаю Опію та іншим друзям Цезаря. Однак той же Гай Опій написав цілу книгу, доводячи, що дитина, яку Клеопатра видавала за сина Цезаря, в дійсності зовсім не син Цезаря (так ніби це треба було доводити!). І не будемо забувати, що Марк Антоній сам скакав у гречку з Клеопатрою.

Нарешті, щоб не лишилось сумнівів у його розпусті, нагадаю, що Куріон старший в якійсь промові назвав його чоловіком всіх жінок і жінкою всіх чоловіків.

Вина він пив дуже мало: цього не заперечують навіть його вороги. Марк Катон сказав: "Цезар єдиний з усіх береться за державний переворот тверезим". У їжі він був дуже неперебірливим.

Безкорисливості він не виявляв ні на військових, ні на цивільних посадах. В красномовстві і військовому мистецтві він здобув не меншу, якщо не більшу славу, ніж найкращі фахівці.

Він залишив і "Записки" про свої дії в громадянську і гальську війну. Про них Ціцерон сказав таке: "Його Записки заслуговують на найвищу похвалу: в них є гола простота і краса, вільні від пишних ораторських шат. Він хотів лише підготувати все, що потрібно, для тих, хто забажає писати історію, та догодив, либонь, лише дурням, яким заманеться прикрасити його оповідь своїми завитушками, а розумні люди не посміють після нього взятись за перо".

Ще він залишив дві книги "Про аналогію", стільки ж книг "Проти Катона" і поему "Шлях". Збереглись його листи до Ціцерона і до родичів про домашні справи. Існують також його донесення сенату: здається, він першим почав придавати їм вигляд пам'ятної книжки. І якщо йому щось треба було повідомити таємне, він шифрував слова, користуючись анаграмами.

Зброєю і конем він володів відмінно, витривалість його перевершувала уяву. В поході він йшов попереду війська, зазвичай пішки, іноді на коні, з непокритою головою, не зважаючи на спеку чи дощ. Найдовші переходи він здійснював з неймовірною швидкістю, в найманому візку, долаючи по сотні миль в день, форсуючи ріки вплав або використовуючи надуті міхи, так що частенько випереджав вісників про себе.

Важко сказати, обережності чи сміливості було більше в його військових походах. Він ніколи не вів військо по дорогам, зручним для засідок, не розвідавши місцевість. В Британію він переправився не раніше, ніж сам дослідив пристані, морські шляхи і підступи до острова. І він же, дізнавшись про облогу його таборів в Германії, крізь ворожі пости, перевдягнений у гальський одяг, прослизнув до своїх.

Ніколи ніякі забобони не могли змусити його зупинитисьабо відкласти задумане. Він не відмінив наступу проти Сціпіона і Юби через те, що при жертвоприношенні тварина вирвалась з його рук. Навіть коли він затнувся, сходячи з корабля, і впав на берег, то обернув це на добрий знак вигуком: "Африка, ти в моїх руках!"

У битви він вступав не лише з розрахунку, але і при нагоді, часто відразу після переходу, іноді в саму негоду, коли цього від нього менше всього чекали. Лише під кінець життя він став обережнішим: чим більше перемог, гадав він, тим менше варто покладатись на випадок, бо ніяка перемога не принесе йому стільки, скільки може забрати одна поразка. Примушуючи ворога втікати, він щоразу відбивав у нього табір, не даючи йому оговтатись від страху.

Якщо успіх коливався, він відсилав геть коней, перш за все - свого коня, щоб воїни тримались, не маючи можливості для втечі. (А кінь у нього був особливий, Цезар навіть поставив йому пам'ятник перед храмом Венери-Праматері).

Якщо ж його військо починало відступати, він часто один відновлював порядок: кидаючись назустріч біжучим, він утримував воїнів поодинці і, схопивши їх за горло, обертав обличчям до ворога. А паніка бувала такою, що одного разу схоплений прапороносець замахнувся на нього вістрям значка, а інший залишив деревно у нього в руці.

Воїнів він цінував не за норов і не за рід чи багатство, а лише за мужність; у відношенні до них був однаково і вимогливим і поблажливим. Не завжди і не всюду він тримав їх у суворості, а лише при близькості ворога; але тоді вже вимагав від них беззаперечної покори і порядку, не попереджував ні про похід, ні про бій, і тримав у постійній напруженій готовності раптово виступити, куди завгодно. Часто він виводив їх навіть без потреби, особливо в дощ і в свята. А нерідко, давши наказ не випускати його з виду, він зникав з табору вдень чи вночі і здійснював далекі піші прогулянки, щоб втомити відставших від нього вояків.

Коли надходили жахливі чутки про ворога, він для підбадьорення солдат не спростовував їх і не применшував їх чисельності, а навпаки, перебільшував. Так, коли всі були нажахані наближенням Юби, він скликав солдат і сказав: "Знайте: через кілька днів цар буде тут, а з ним 10 легіонів, та ще вершників 30 тисяч, та ще легкоозброєних 100 тисяч, та ще слонів 300. Я це знаю напевно, тому декому з вас краще не гадати про це і не ламати голову, а прямо повірити моїм словам, а то я таких посаджу на дзюравий корабель і пущу за вітром під три чорти".

Проступки солдат він не завжди помічав і не завжди карав за них. Втікачів і бунтівників він переслідував і карав жорстоко, а на решту дивився крізь пальці. А іноді після вдалої битви він звільняв їх від усіх обов'язків і давав волю відпочити і розгулятись, похваляючись, що його солдати і серед жіночих парфумів вміють непогано воювати.

На сходках він звертався до них не "воїни!", а ласкаво: "соратники!" Турбуючись про їхній вигляд, він нагороджував їх зброєю, прикрашеною сріблом і золотом, як для краси, так і для того, щоб вони міцніше тримали її в бою. А любив він їх так, що при звістці про поразку Тітурія відпустив волосся і бороду і остриг їх не раніше, ніж відомстив ворогам.

Всім цим він добився від солдат рідкої відданості і відваги. Коли почалась громадянська війна, всі центуріони всіх легіонів запропонували йому спорядити по вершнику на свої кошти, а солдати обіцяли служити йому добровільно, без платні і без пайка: багатші обіцяли забезпечити бідніших. І за весь час довгої війни жоден солдат не покинув його; а потрапивши в полон, на пропозицію зберегти життя, якщо вони підуть проти Цезаря, відповідали відмовою.

А як мужньо вони бились, видно з того, що після єдиної невдачі при Діррахії вони самі вимагали для себе покарання, так що полководцю доводилось більше втішати їх, ніж карати. В інших битвах вони не раз легко долали численного ворога набагато меншими силами.

Бунтів у його військах за 10 років гальских війн не було ні разу, а в громадянську війну - лише кілька разів, та кожного разу солдати повертались до нього, не стільки через чуйність полководця, скільки через повагу до нього: Цезар ніколи не уступав бунтівникам, а завжди рішуче йшов проти них. 9-й легіон перед Плаценцією він на місці розпустив з ганьбою, хоча Помпей ще не склав зброї, і тільки після довгих принижень і просьб відновив його, покаравши зачинщиків. А коли солдати 10-го легіону в Римі з бучними погрозами вимагали звільнення і нагород, не дивлячись на палаючу в Африці війну, і вже столиця була в небезпеці, Цезар, не слухаючи умовлянь друзів, без коливань вийшов до солдатів і дав їм звільнення; а потім, звернувшись до них "громадяни!" замість звичного "воїни!", він одним цим словом змінив їх настрій і вони хором заревли, що вони - його воїни, і добровільно пішли за ним у Африку, хоча він відмовлявся їх брати. Але і тут "покарав" всіх зачинщиків, урізавши їм на третину обіцяну долю здобичі і землі.

Вірністю і турботою про клієнтів він відрізнявся змолоду. Знатного юнака Масінту він захищав від царя Гіємпсала з таким запалом, що під час суперечки схопив за бороду царського сина Юбу.

До друзів він завжди був добрим і чуйним: коли він їхав з Гаєм Олімпієм через глухий ліс, і того звалила раптова хвороба, він уступив другу єдиний притулок, а сам...

читати продовження, 2 частину