Тарас Шевченко написав «Заповіт»
У грудні 1845 р. Шевченко гостював на Переяславщині у поміщика-декабриста С. Н. Самойлова. Тут він, застудившись, захворів. 24 грудня стан його різко погіршав — запалення легенів. Самойлови, побоюючись ще гіршого, відправляють поета в Переяслав до Козачковського – лікаря та друга Тараса Григоровича. Хоч лікар-приятель і робив усе можливо, поет не почував себе краще. Прийшла невесела думка, що це, може, останні години його життя. А якщо помирати, то треба сказати людям останнє слово. Зібравши останні сили, Шевченко якось підвівся і ослаблими руками запалив свічку. «Як умру, то поховайте …». Отакі події наштовхнули Шевченка до написання «Заповіту».
Але поштовх ще не є причиною. Якби тільки хвороба поета була причиною, то ми мали б суто особистий, так би мовити, приватний, а не громадянський заповіт. Насправді ж вірш був викликаний суспільно-політичними умовами життя країни в 30–40-х роках ХІХ століття, сповнений глибокого революційного змісту. Поет викриває соціальне зло, про яке спочатку наслухався, а потім побачив на власні очі в 1843–1845 рр. Відвідавши знедолену свою Вітчизну, проїхавши сотні сіл Полтавщини і Київщини, він чув відгомін спалахів селянських повстань по Україні. Побувавши і в панських палацах, і в мужицьких хатинках, він побачив, що пани влаштували собі рай, а селянам — пекло. Він побачив усе, вислухав усіх і зробив висновок: «...вставайте, кайдани порвіте».
Уперше поезія була надрукована під назвою «Думка» в збірнику «Новые стихотворения Пушкина и Шевченка» (Лейпциг, 1859). Сам Шевченко не дав назви своєму віршу-сповіді, «Заповітом» його охрестили видавці, зараз, мабуть, немає країни, де б не знали знаменитого Кобзаревого «Заповіту», твір перекладений близько 150 мовами. Відомі українські композитори Михайло Вербицький та Микола Лисенко вперше поклали його на музику.
Текст «Заповіту»:
Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани і гори —
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися... а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
