Євгеній Павлович ГРЕБІНКА
(ГРЕБЬОНКІН, псевд. ПИРЯТИНЕЦЬ і ін.)
(1812 - 15.12.1848),
письменник, поет.
Прозу він писав російською мовою, а вірша — російською й українською. Освіту отримав у Ніжинській гімназії вищих наук, де почав займатися літературою, служив у козачому полку, кілька років працював у Комісії духовних училищ при Синоді в Петербурзі, а з 1838 року до кінця життя був викладачем словесності. Уперше в пресі виступив з перекладом пушкінської «Полтави», у Петербурзі швидко ввійшов у коло літераторів, які любили його за добродушність і хлібосольство. Він одним їх перших оцінив талант Тараса ШЕВЧЕНКО й брав участь у його викупі від кріпосної залежності. Помер він від туберкульозу в Санкт-Петербурзі, де 7 грудня 1848 року в 11 годині ранку в церкві Андрія Первозванного на Василівському острові відбувалося відспівування. За заповітом, його тіло було перевезено на батьківщину в село Притулок, де на сімейному кладовищі Гребінок, обнесеному глибоким ровом, і був похований Євген Павлович 13 січня 1849.
У його розповідях і повістях гумор сполучався із сентиментальністю, вірші носили романтичний характер. Кращим добутком Гребінки критики визнали історичний роман «Чайковський», присвячений минулому українського козацтва, а славу в народі принесли вірші «Чорні очі» («Очі чорні, очі жагучі...»), «Пісня» («Молода ще я дівиця була...»), що стали популярними романсами.
Човен
Заграло, запінилось синєє море,
І буйнії вітри по морю шумлять,
І хвиля гуляє, мов чорнії гори
Одна за другою біжать.
Як темная нічка, насупились хмари,
В тих хмарах, мов голос небесної кари,
За громом громи гуркотять.
І грає, і піниться синєє море.
Хтось човен на море пустив,
Бурхнув він по хвилі, ниряє на волі,
Од берега геть покотив;
Качається, бідний, один без весельця.
Ох, жаль мені човна, ох, жаль мого серця!
Чого він під бурю поплив?
Ущухнуло море, і хвилі вляглися;
Пустують по піні мавки;
Уп'ять забіліли, уп'ять простяглися
По морю кругом байдаки;
Де ж човен дівався, де плавле, мій милий?
Мабуть, він не плавле, бо онде по хвилі
Біліють із його тріски.
Як човнові море, для мене світ білий
Ізмалку здавався страшним;
Да як заховаться? не можна ж вік цілий
Пробути з собою, одним.
Прощай, мій покою, пускаюсь у море!
І, може, недоля і лютеє горе .
Пограються з човном моїм.
