Куренівська трагедія.
У 1950 році виконком Київської міськради ухвалив рішення заповнити Бабин Яр відходами виробництва Петровських цегляних заводів, розташованих поблизу. Непридатні для цегельного виробництва земляні породи змішувалися з водою й у вигляді пульпи по трубах відводилися у відроги Бабиного Яру.
Всього за десять років у такий спосіб до відрогів Яру було намито понад 4 мільйони кубічних метрів ґрунту, зокрема, до відрогу № 3, де пізніше сталася аварія, 3 мільйони 191 тисячу кубічних метрів. Загальна площа намиву склала близько одного квадратного кілометра. Шар намиву сягав 30 метрів.
Намив виконувався на висотах від 40 до 60 метрів над рівнем великого промислового та житлового району Києва — Куренівки — але замість бетонної дамби було споруджено земляну, яка не відповідала ані проекту, ані нормам безпеки. Пропускна спроможність протиповеневого стоку складала лише 0,5 кубічних метри за секунду, що було недостатньо для виключення можливості аварії.
Намив здійснювався і взимку. Відповідно до технологічних умов, пульпа мала подаватися в Яр лише впродовж восьми годин на добу, щоб вода встигла вчасно потрапити до водозбірного колодязю, але насправді цегельні заводи працювали в три зміни, і при цьому колодязь чистили лише одного разу в 1959 році.
Ще 11-12 березня 1961 року через дамбу переливалися струмочки води, що ставали дедалі сильнішими, однак заходів для термінового зміцнення дамби чи евакуації людей з небезпечної зони вжито не було. О 9.20 13 березня дамбу прорвало, і маса рідкої пульпи ринула вниз.
Початкова висота валу сягала 14 метрів, а швидкість — 5 метрів за секунду. О 9.30 пульпа дісталася Куренівки та залила площу близько 30 гектарів. В районі вулиці Фрунзе висота валу зменшилась вдвічі. Поступово розріджена пульпа ставала твердою, мов каміння. Вже в такому вигляді висота цієї маси місцями досягла трьох метрів.
Потік перевертав і відносив автомобілі, автобуси, трамваї, валив стовпи електричних мереж, рвав дроти. Один з автобусів зіткнувся з вантажівкою і запалав. Пульпою було практично повністю знищено трамвайне депо ім. Красіна, кілька десятків його працівників загинули.
Куренівська катастрофа знищила 22 приватних одноповерхових будинки, 5 двоповерхових, 12 одноповерхових будинків державного фонду, два гуртожитки.
Влада довгий час приховувала і применшувала масштаби та наслідки аварії. Інформація про куренівські події піддавалася жорсткій цензурі, багатьох загиблих ховали на різних кладовищах у Києві та за його межами, вказуючи у документах та в написах на могилах різні дати та причини смерті. Частина тіл так і залишилася не знайденою у товщі затверділої пульпи.
У повідомленні урядової комісії про розслідування причин аварії було вказано: "В районі аварії загинуло 145 чоловік". Зараз точну кількість жертв катастрофи встановити практично неможливо; за оцінками київського історика Олександра Анісімова, це приблизно 1,5 тис. чол.
У березні 2006 р., до 45-ї річниці катастрофи, у парку відпочинку, створеному на місці Бабиного Яру (біля зупинки громадського транспорту "Парк відпочинку"), було відкрито пам'ятник загиблим у вигляді двох кам'яних плит і дзвону між ними. Крім того, біля входу до колишнього трамвайного депо ім. Красіна (нині - Подільське депо) встановлено пам'ятник загиблим працівникам підприємства. У музеї депо є експозиція з фотографіями та іншими матеріалами про Куренівську катастрофу.
Після катастрофи у відрогах Бабиного Яру ще залишалося понад три мільйони кубічних метрів пульпи. За наказом спеціальної комісії, вода, що зібралася у відрогах через трубовід, яким надходила до Бабиного Яру пульпа, вже у зворотньому напрямку відкачувалась до кар'єрів цегельних заводів, а потім потрапляла до річки Сирець. В цей же час в Яру проектувалися та будувалися нові захисні споруди, зокрема, капітальна бетонна дамба.
Частина пульпи, що вихлюпнулася на Куренівку, вже у затверділому стані поверталася самоскидами назад, використовувалася для засипки Яру. В цей же час було зроблено нову капітальну дамбу 172 метри завдовжки і 25 метрів заввишки, тобто таку, яку передбачав первісний проект початку 50-х років.
На гребені дамби висадили молоді тополі. До аварії безпосередньо під старою дамбою був прокладений газопровід низького тиску, що становив додаткову загрозу. Згідно з новим проектом, газопровід було прокладено просто на поверхні ґрунту.
Для відводу води проклали водогін, в якому використали труби діаметром 100 см. Новий водогін міг перекачувати щосекунди 11 кубічних метрів води, тобто забезпечував надійну експлуатацію відрогів навіть за умов великої повені та тотальних злив.
Згодом через заповнену частину яру було прокладено дорогу з Сирця на Куренівку (частина нинишньої вул. Олени Теліги), влаштовано парк. Виникає безліч питань про те, чому вирішили прокладати дорогу саме по місцям вірогідних масових розстрілів, хто приймав таке рішення, як тепер бути з можливістю чи неможливістю проведення експертиз і так далі.
І останнє, якщо хтось нині захоче дізнатись, хто ж винуватий у цій трагедії, то його чекають неймовірні труднощі - більша частина архівних документів по цьому питанню засекречена ще на 50 років.