Еріх ХАРТМАН
/Erich HARTMANN/
(19.4.1922 - 1993),
німецький льотчик-винищувач.

Вважається найбільш результативним льотчиком в історії світової авіації. На його рахунку 352 перемоги в повітряних боях (майже всі на Східному фронті).

Не́стор Іва́нович МАХНО.
(*26 (14) жовтня 1888, Гуляй Поле Катеринославської губернії (нині: Запорізької області ) — †25 липня за іншими даними: 6 червня 1934),
ватажок анархістського руху в 1917—1921 років, керівник повстанських загонів. Неперевершений тактик ведення партизанської війни.

Метрична книга Христово-Воздвиженської церкви (нині — у Державному архіві Запорізької області) дозволяє встановити точну дату його народження — 26 жовтня 1888 року. Навчався в Гуляйпільській початковій школі.

1906 року став членом анархістської організації «Спілка бідних хліборобів», що діяла на Катеринославщині.

1906—1908 — Махно за участь в експропріаційних акціях кілька разів заарештовувався поліцією.

В березні 1910 р. Одеський військово-окружний суд засудив Махна до смертної кари, яку незабаром замінили довічною каторгою.

1911—1917 — був ув'язнений у Бутирській тюрмі в Москві.

Після Лютневої революції 1917 у Росії Махно повернувся у березні 1917 р. на Катеринославщину, де розгорнув широку діяльність як політик і військовий діяч. Став одним із ініціаторів заснування Селянської Спілки, очолював місцеву раду робітничих і селянських депутатів та профспілку деревообробників та металістів.

Створена Махно місцева адміністрація провела розподіл маєтностей великих землевласників серед селянства, примусила місцевих підприємців значно підняти заробітну плату робітникам.

В кінці 1917 р. — початку 1918 р. Махно сформував «селянські вільні батальйони», які розпочали боротьбу проти козачих частин з Південно-Західного і Румунського фронтів, які намагалися через територію України пробитись на Дон і приєднатись до військ генерала О.Каледіна. Наступ в березні 1918 р. німецько-австрійських військ (після укладення Берестейського миру 1918 р.) примусив Махна виїхати з України. Деякий час він перебував у Таганрозі, Ростові-на-Дону, Царицині, Астрахані, Саратові і Москві.

Влітку 1918 р. Махно повернувся в Україну, де організувавши невеликий повстанський загін, розпочав боротьбу проти влади гетьмана П.Скоропадського.

В середині грудня 1918 р. Махно уклав угоду з керівництвом Директорії УНР, але вже того ж місяця загони Махна перейшли на бік більшовиків і захопили разом з ними Катеринослав (вже 31 грудня 1918 р. частини Армії УНР під командуванням Самокиша визволили місто).

З початку січня 1919 р. Махно розпочав боротьбу проти денікінців, військ Директорії та Антанти. Очолював бригаду у червоній Першій Задніпровській дивізії (командувач П.Дибенко), до складу якої входила частина отамана М.Григор`єва.

Ідейне обґрунтування махновського руху в 1918—1920 рр. здійснювала українська анархістська організація «Набат» (створена 1918 року), що висунула лозунг проведення «третьої соціальної революції». Махно, перебуваючи під впливом ідей анархізму виступав проти будь-якої влади (ідея «вільних рад» та «безвладної держави»), забезпечення життя трудівників на основі безпартійності та безвладдя.

Махно в умовах протиборства двох сильних противників в Україні намагався стати «третьою силою» поряд з Директорією і більшовиками. Спроба більшовицьких органів влади втілити «політику воєнного комунізму», проводити продрозкладку, насильно створити перші колективні господарства та комітети бідноти, викликала опір серед українського селянства і привела до антибільшовицьких настроїв у махновських військах.

У червні 1919 р. Махно, об'єднавшись з армією М.Григор'єва, відкрито виступив проти радянської влади. На початку вересня 1919 р. Махно завершив переформування своїх загононів, які було перейменовано в «Революційну повстанську армію України» (махновців; нараховувала біля 80 тис. бійців). З літа 1919 р. Махно вів переговори з С.Петлюрою про спільну боротьбу проти більшовицької влади та денікінців в Україні, що завершились укладенням 20 вересня 1919 р. у Жмеринці договору між командуванням Армії УНР і махновцями.

Протягом вересня-жовтня 1919 р. війська Махна вели бої проти армії А.Денікіна, знищюючи окремі частини та руйнуючи тилові комунікації. Повстанські загони зайняли Катеринослав, Гуляй-Поле, Олександрівськ, Маріуполь, Нікополь, Мелітополь, Бердянськ. Проти Махна денікінське командування було змушене кинути найкращі сили на чолі з генералом Я.Слащовим і отаманом А.Шкуром.

За військові дії проти Денікіна в 1919 році в Приазов'ї, що уповільнили просування Добровольчої Армії на Москву, Нестор Махно був нагороджений орденом Бойового Червоного Парпора №4 (пізніше в офіційній радянській історіографії вважалось, що цим орденом був нагороджений Ян Фабріциус). В кінці 1919 р. — на початку 1920 р. проти повстанців стягнули великі сили радянських військ під командуванням Й.Якіра.

Частини РСЧА не тільки вели бойові дії проти загонів Махна, а й провадили каральні операції проти місцевого населення, яке співчувало махновцям. Махно відповідав знищенням окремих червоноармійських підрозділів, ліквідацією комнезамів і місцевих органів більшовицької влади.

Під час наступу військ П.Врангеля у вересні — жовтні 1920 р. Махно знову пішов на зближення з більшовиками і 2 жовтня 1920 уклав у Старобільську воєнно-політичну угоду з командуванням їхнього Південного фронту (командувач М.Фрунзе). В ході Перекопсько-Чонгарської операції Червоної Армії махновські загони першими форсували Сиваш. Відразу після розгрому військ Врангеля, радянське командування, порушуючи підписану угоду, розпочало ліквідацію частин свого недавнього союзника.

З кінця листопада 1920 р. до серпня 1921 р. Махно вів виснажливу і запеклу боротьбу проти більшовицької влади, здійснивши ряд повстанських походів по Азовському побережжі на Дон і у Поволжжя.

28 серпня 1921 р. Махно разом з 77 бійцями перейшов кордон з Румунією. Деякий час Махно жив у Бухаресті, згодом у Варшаві. У вересні 1923 був заарештований польською владою. Під час судового процесу в грудні 1923 був звинувачений у веденні переговорів з радянськими дипломатичними представниками, на яких обговорювалися питання про можливість підняття повстання в Західній Україні з наступним приєднанням цієї території до УРСР.

У кінці 1923 Махна «за неясністю доказів» звільнили. Махно з сім`єю спочатку оселився в Торуні, згодом — у Данцігу (тепер Гданськ, Польща), де постійно перебував під наглядом поліції.

У квітні 1925 переїхав до Парижа, де жив у Венсені, працював теслярем та робітником сцени паризської "Ґранд Опера" та в кіностудіях. Підтримував активні зв'язки з міжнародним анархістським рухом, друкувався в «Анархическом веснике» та «Деле труда».

Помер у Парижі. Урну з прахом Махно замуровано в стіні комунарів на кладовищі Пер-Ляшез.

Ось таке бурхливе життя. Не дивно, що про нього нічого не пишуть ні у БСЕ, ні у новочасних українських підручниках типу "Історія України в датах" від Дмитра Лапичака з НАН України. Так ніби ніколи і не було такого діяча, як НЕСТОР ІВАНОВИЧ МАХНО.

Ернест ХЕМІНГУЕЙ.
/Ernest HEMІNGWAY/,
(21.7.1899 - 1961),
американський письменник, нобелівський лауреат 1954 року "за оповідальну майстерність, у черговий раз продемонстровану в "Старому й морі", а також за вплив на сучасну прозу".

Хемінгуей покінчив із собою. Першу спробу він зробив у квітні цього ж року. Його гнітила думка про те, що він більше не може писати. Вчасно підоспіла дружина й доктор відібрали в письменника заряджену рушницю й дали заспокійливі ліки. Після чого літаком відвезли в Рочестер і помістили в клініку Мейо. Через два місяці лікарі вирішили, що письменник здоровий і його можна відправити додому. Повернувшись, Ернест розмовляв мало, але був спокійний і уважний до своїх близьких.

Напередодні загибелі Хемінгуей став рано укладатися спати. Поки він чистив зуби, дружина Мері раптом згадала італійську пісеньку "Усі говорять мені, що я блондинка", яку вони колись дуже любили. Вона прийшла в кімнату чоловіка й заспівала. Ернест поквапився закінчити чищення зубів і доспівав разом з нею приспів.

Ранком, поки Мері спала, письменник пройшов у кімнату, де зберігалася зброя, взяв зі стійки улюблену рушницю, вклав два патрони в обидва стволи, вставив дуло в рот і натиснув обидва курки. Він не залишив ніякої записки.

СОКРАТ
(4.6.470 до н.е. - 399 до н.е.),
давньогрецький філософ. Своє вчення проповідував на вулицях і площах, сам нічого не писав. Обвинувачений у безбожництві й спокушанні молоді, по вироку суду випив отруту. Про його особистість, філософські погляди, обставинах смерті відомо із творів його учнів ПЛАТОНА й КСЕНОФОНТА.

(У жодній енциклопедії ви не знайдете точних дат життя Сократа, як і інших видатних представників Древньої Греції, але часом їх намагаються розрахувати по більше пізніх посиланнях року й дням давньогрецьких олімпіад. Я використаю ці дані, тому що інакше імена цих людей не будуть взагалі згадані в календарі.)

Учні намагались влаштувати філософу втечу та він відмовився тікати. Ще цікавий момент - останніми словами Сократа були: "Я винен Асклепію півня", що можна тлумачити так: "Життя - хвороба, і я вже вилікувався".

НЕРОН
(15.12.37 - 68),
Луцій Агенобарб, п'ятий римський імператор. Сенека був його вихователем, не дуже хорошим, зважаючи на подвиги Нерона. Кінчилось виховання тим, що Нерон наказав свому вчителю вчинити самогубство, що той і виконав.

ГАЙ МАРІЙ
(? - 86 до н.е.),
римський консул і полководець.

ОЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ
(ОЛЕКСАНДР ВЕЛИКИЙ)
(356 до н.е. - 323 до н.е.),
великий полководець і завойовник.

ГАЙ
(вар. КАЙ) /GAIUS, CAIUS/
(невід. - 296),
папа римський (283-296). ПРО 28-го по рахунку папу відомо дуже мало. Його правління припало на перший період царювання імператора ДІОКЛЕТИАНА, коли той ще не почав переслідувати християн. Але однаково його, як і інших римських єпископів, відомих лише ім'ям і строком перебування на кафедрі, звели у святі.

КАРАКАЛЛА
(4.4.188 - 217),
римський імператор з 211 року. Надав права римського громадянства всім вільним жителям імперії. Прізвисько Каракалла ("плащ із каптуром") одержав тому, що ввів у римському війську кельтський плащ. Убитий під час військової кампанії проти парфян за наказом префекта преторія Марка Опеллія Макрина.

Я помітив, що дати народження і смерті багатьох персон якщо не співпадають, то дуже близькі до цього. Так і здається, що люди вмирають після гучного святкування дня народження...

ВЕСПАСІАН
(17.11.17 - 79),
римський імператор з 69 року (після НЕРОНА). Светоній писав про нього: "Він відкрито займався такими справами, яких соромилася б і приватна людина. Він скуповував речі тільки для того, щоб потім розпродати їх з вигодою; він без коливання продавав посади здобувачам і виправдання підсудним, безневинним і винним без розбору; самих хижих чиновників, прийнято вважати, він навмисно просував на усе більше високі місця, щоб дати їм нажитися, а потім засудити. Говорили, що він користується ними, як губками: сухим дає намокнути, а мокрі вичавлює".

По римських звичаях ПОМЕРЛИй імператор (який не був скинутий із престолу) зараховувався до богів і в історії фігурував з титулом "божественний". Коли Веспасіан, що все життя володів завидним здоров'ям і анітрошки про нього не піклувався, відчув наближення смерті, він знайшов у собі сили пожартувати: "На жаль, здається, я стаю богом".

Після смерті імператора офіційно обожили й побудували на Форумі мармуровий храм, від якого нині збереглися лише три кутові колони й невелика частина антаблементу.