Ернесто ЧЕ ГЕВАРА
/Ernesto "CHE" GUEVARA/
(1928 - 8.10.1967),
останній революціонер XX століття.

Ернесто Гевара де ла Серна народився 14 червня 1928 року (це офіційна дата народження, насправді він народився на місяць раніше, але батьки, приховуючи дошлюбну вагітність, змінили дату в документах) в місті Росаріо в Аргентині. Дитину назвали на честь батька, вдома його називали Тете. Він був найстаршим із п'яти дітей в родині з іспанським та ірландським корінням; обидва — батько й мати — були баскського походження. Один з предків Гевари, Патрік Лінч, був народжений в Галвеї в Ірландії у 1715 році, він був учасником війни за незалежність проти Англії.

В другій половині XVIІІ століття він виїхав до Більбао (Іспанія), а потім до Аргентини. Ернесто Гевара Лінч (батько Че Гевари, народився у 1900 році) одружився з Селією де ла Серна-і-Льоса у 1927 році (одним із її непрямих предків був Хосе де ла Серна-е-Інохоса, намісник іспанського короля в Перу), вони мали трьох синів та двох дочок.

Ернесто Гевара Лінч планував відкрити в Росаріо фабрику з переробки парагвайського чаю, але його плани не збулися внаслідок світової економічної кризи, і родина невдовзі після народження Че була вимушена повернутися на свою ферму в провінції Місьонес, що дісталася Селії у спадщину.

Зростаючи в лівацько-налаштованій декласованій родині аристократичного походження, Ернесто Гевара ще в дитинстві вирізнявся своєю динамічною особистістю та радикальними поглядами. Він обожнював Франсіско Пісарро та мріяв стати одним із його солдатів. Не зважаючи на страждання через жорстокі напади астми, які переслідували його протягом всього життя, він досяг успіхів як спортсмен — він був завзятим гравцем регбі. Гевара навчився у свого батька грати в шахи і з 12 років почав брати участь у місцевих турнірах. Підлітком він захопився поезією, особливо творчістю Пабло Неруди.

Гевара, що було звичайною практикою серед латиноамериканців його класу, також все своє життя писав вірші. Він був також завзятим читачем з широким колом інтересів, починаючи з пригодницької класики Джека Лондона, Еміліо Салгарі та Жуля Верна до досліджень з сексуальності Зігмунда Фрейда та угод з соціальної філософії Бертрана Рассела. В пізньому підлітковому віці він розвив гострий інтерес до фотографії і витрачав багато часу, фотографуючи людей, краєвиди і археологічні місця, подорожуючи пізніше.

У 1948 році Гевара вступив до університету в Буенос-Айресі, щоб вивчати медицину. Під час навчання він багато подорожував Латинською Америкою. У 1951 році його старший друг Альберто Гранадо, біохімік, запропонував Геварі взяти на рік перерву у навчанні для наскрізної подорожі через всю Південну Америку, про яку вони давно мріяли. Незабаром Гевара та 29-річний Гранадо полишили на мотоциклі рідне місто Альта Грасіа з ідеєю провести кілька тижнів, працюючи волонтерами в колонії для прокажених в Сан-Пабло в Перу на березі Амазонки. Гевара описав свою подорож в книзі «The Motorcycle Diaries», яка була перекладена на англійську у 1996 році та у 2004 році покладена в основу художнього фільмa режисера Уолтера Саллеса з тією ж назвою.

Після повернення до Аргентини він прискорено завершив свою медичну освіту, щоб поновити подорожі до Центральної та Південної Америки, і отримав свого диплома 12 червня 1953 року. 7 липня 1953 року Гевара вирушив у подорож через Болівію, Перу, Еквадор, Панаму, Коста Ріку, Нікарагуа, Гондурас та Сальвадор.

Наприкінці грудня 1953 року він прибув до Гватемали, де президент Хакобо Арбенс Гусман очолював другий, повністю демократичний та сучасний уряд в усьому латино-американському регіоні, який через земельні реформи та інші ініціативи намагався покінчити з системою латифундій, нав'язаною США. Одразу після приїзду до міста Гватемала Гевара за порадою спільного друга відшукав Ільду Гадеа Акосту, перуанську економістку, що там жила та працювала.

Гадеа, з якою він пізніше одружився, мала широкі політичні зв'язки через членство у соціалістичному американському народному революційному альянсі, і вона представила Гевару кільком високопосадовцям з уряду Арбенса. Він також поновив контакти з групою кубинських вигнанців, пов'язаних з Фіделем Кастро, з яким він раніше познайомився у Коста Ріці. Саме у цей час він отримав своє відоме прізвисько "Че" через те, що він часто вживав аргентинський вигук "che!", що означає те саме, що й "гей!", "агов!" або "друже!", причому вживається тільки в таких місцях, як... (читати повністю)

Наталі ПОРТМАН
/Natalіe PORTMAN/
(1981),
американо-ізраїльська кіноактриса ("Леон", "Зоряні війни: Примарна погроза"), яку називають новою Одрі ХЕПБЕРН. Її мати - художниця, а батько - лікар. Наталі вільно володіє івритом, французькою і японською мовами. Портман - дівоче прізвище її бабусі, своє дійсне прізвище вона не розголошує, побоюючись вторгнення в особисте життя.

Безсумнівним достоїнством акторки є вміння сказати "ні", якщо пропоновані їй ролі суперечать її поглядам. Серед відкинутих виявилися героїні фільмів "Ромео й Джульєтта" і "Лоліта".

Джеймс ШАФФЕР
/James SHAFFER/
(1970),
гітарист американської групи Korn.

Кайлі МІНОУГ
/Kylie MINOGUE/
(1968),
австралійська поп-співачка, що з'являється на Олімпі раз в 10-15 років.

Устим Якимович КАРМЕЛЮК
(10 березня (27 лютого) 1787, Головчинці Літинський повіт, Подільська губернія (тепер с. Кармалюкове, Жмеринський район, Вінницька область) — 13 березня 1835, Шляхові Коричинці, Хмельницька область)
український національний герой, видатний керівник повстанського руху на Поділлі 1813—1835 рр. проти національного і соціального гніту.

Народився у селянській сім'ї. У віці 17 років його забрали до двору пана Пігловського. Хлопець був роботящий, але непокірний. Поміщик не міг пережити того, що його кріпак не дозволяв собою потурати, а тому вирішив позбутися його і 1812 року віддав на 25 років до царської армії.

1813 — разом з Д.Хроном Кармалюк утік з з 4-го уланського полку, який розміщався в Кам'янці-Подільському, і повернувся в рідні місця. Незабаром був спійманий і засуджений до 500 ударів батогом, після чого його скерували до кримського штрафного батальйону. На шляху до Криму Кармалюк втік із-під варти.

1814 — очолив повстанський рух селян проти російської адміністрації і дворянства, який розгорнувся в Літинському, Летичівському і Ольгопільському повітах.

1817 — жандарми схопили Кармалюка. Його засудили до страти, замінивши її в останню мить 25 ударами батогом і 10 роками каторги в Сибіру. Та Кармалюк втік із В'ятської етапної в'язниці. Повернувшись на Поділля, продовжував боротьбу, доки його знову не схопили під час облави.

Скориставшись знанням російської мови й відповідними документами, видавав себе під час слідства за солдата з Костроми. Витримка не зрадила його й тоді, коли слідчі привели рідних на очну ставку і до нього радісно кинувся його 8-річний син Остап.

Невдовзі після того, як його запроторили у Кам'янець-Подільську фортецю, він організував разом з іншими в'язнями свою четверту втечу. Однак його поранили і прикували до кам'яного стовпа у вежі Юлія II (Папській), яку згодом назвали Кармалюковою.

Взимку 1824 року його покарали 101 ударом батога, затаврували розпеченим залізом і знову відправили етапом у Сибір. Два роки конвоювали Кармалюка разом з іншими каторжанами до Тобольська.

1825 — після етапу, що тривав більше року, Кармалюк із Тобольскої каторжної в'язниці потрапив у Ялуторовськ. Незабаром знову втік, був схоплений і запроторений у набагато гірші умови. Утеча звідси — один із найзнаменитіших документованих випадків.

Восени, під час нічної бурі, Кармалюк виламав ґрати, зібрав сорочки всіх співкамерників і зв'язав їх у довге полотнище. До кінця прив'язав камінь і закидав за частокіл в'язниці. По цьому висячому мосту, прямо з вікна за огорожу один за одним перебралися усі в'язні — зранку камера була порожня.

1828 — знову піймання, знову Сибір (Боровлянський скляний завод у Тобольскій губернії), знову втеча.

1830 — черговий арешт. Через два роки Кармалюк розібрав стелю в своїй камері і втік із Літинської в'язниці.

1830—1835 — селянський рух під проводом Кармалюка охопив усе Поділля, суміжні з ним райони Бессарабії та Київщини. У ньому брали участь бл. 20 тис. осіб.

Протягом 23 років боротьби повстанські загони Кармалюка здійснили понад 1 тис. нападів на поміщицькі маєтки. Захоплені у поміщиків гроші та майно роздали селянській бідноті. Для боротьби з повстанцями російський уряд у листопаді 1833 р. створив т. зв. Галузинецьку комісію (в с. Галузинцях тепер Дережнянського району Хмельницької області).

За словами тих, хто знав або бачив Кармалюка, Устим був не дуже високий, але плечистий, незвичайно сильний, дуже розумний лицар. Не любив розбійників, сильно карав даремних злодіїв. Житель с. Гуменці Мисливський згадував, що одного разу Кармалюк відібрав багато золота в місцевого здирці і роздав бідним, обірваним жінкам, що йшли по дорозі. На прощання сказав: «Беріть золото, хай діти ваші вдома не плачуть… Як мене десь вб'ють, споминайте Кармалюка…»

У повстанському русі брали участь не лише українці, а й поляки та євреї. Вихрест із євреїв Василь Добровольський довгі роки був найближчим сподвижником Кармалюка; поляки Ян і Олександр Глембоцькі, Фелікс Янковський та Олександр Витвицький до кінця життя були вірними товаришами Устима — як і євреї Аврум Ель Іцкович, Абрашко Дувидович Сокольницький, Арон Віняр. Всі вони на очних ставках і допитах ніколи не зрадили Кармалюка, за що каралися і були вивезені до Сибіру.

Кармелюка вбив із засідки шляхтич Рутковський (за переказом, не кулею, а ґудзиком — тільки так можна убити «характерника»).

Тіло ватажка ще довго возили селами, щоб залякати селян. Поховали його в Летичеві (тепер Хмельницька область), де 1974 року на постаменті-валуні поставили 5-метровий пам'ятник.

Допитавши 2700 осіб, урядова комісія встановила, що Кармалюк підняв на боротьбу 20 тисяч повстанців. В Головчинцях резонанс справи Кармалюка був таким великим, що вся його численна рідня була змушена відмовитись від свого прізвища, аби не зазнавати репресій. Переважна більшість взяла собі прізвище Карман: таке було прізвисько соратників Устима. Після 1955 р., коли село перейменували на Кармалюкове, почався зворотний процес зміни прізвищ, майже всі Кармани стали Кармалюками.

До наших часів дійшов лише опис зовнішності Кармалюка, а єдиний достовірний його портрет належить пензлю Тропініна та відомий в кількох копіях, одна з яких зберігається в Ермітажі.

Гай Юлій Цезар ГЕРМАНІК
(15 до н.е. - 10.10.19),
римський полководець, племінник і прийомний син імператора ТИБЕРІЯ, переможець німецьких племен.

СІДДХАРТХА ГАУТАМА
/SIDDHARTHA GAUTAMA/
(563 до н.е. - 15.2.483 до н.е.),
індійський принц, після перевтілення - БУДДА (пробуджений).

Наомі КЕМПБЕЛЛ
/Naomi CAMPBELL/
(1970),
чорношкіра топ-модель. Дуже гарна і дуже скандальна.

Марк Туллій ЦИЦЕРОН
/Marcus Tullius Cicero/
(106 до н.е. - 7.12.43 до н. е.),
римський оратор і політичний діяч.

ОЛЕКСАНДР НЕВСЬКИЙ
(1220 - 14.11.1263),
князь, правнук ЮРІЯ ДОВГОРУКОГО й онук ВСЕВОЛОДА ВЕЛИКЕ ГНІЗДО.