Нестор Іванович МАХНО
(*26 (14) жовтня 1888, Гуляй Поле Катеринославської губернії (нині: Запорізької області ) — †25 липня за іншими даними: 6 червня 1934),
ватажок анархістського руху в 1917—1921 років, керівник повстанських загонів. Неперевершений тактик ведення партизанської війни.
Метрична книга Христово-Воздвиженської церкви (нині — у Державному архіві Запорізької області) дозволяє встановити точну дату його народження — 26 жовтня 1888 року. Навчався в Гуляйпільській початковій школі.
1906 року став членом анархістської організації «Спілка бідних хліборобів», що діяла на Катеринославщині.
1906—1908 — Махно за участь в експропріаційних акціях кілька разів заарештовувався поліцією.
В березні 1910 р. Одеський військово-окружний суд засудив Махна до смертної кари, яку незабаром замінили довічною каторгою.
1911—1917 — був ув'язнений у Бутирській тюрмі в Москві.
Після Лютневої революції 1917 у Росії Махно повернувся у березні 1917 р. на Катеринославщину, де розгорнув широку діяльність як політик і військовий діяч. Став одним із ініціаторів заснування Селянської Спілки, очолював місцеву раду робітничих і селянських депутатів та профспілку деревообробників та металістів.
Створена Махно місцева адміністрація провела розподіл маєтностей великих землевласників серед селянства, примусила місцевих підприємців значно підняти заробітну плату робітникам.
В кінці 1917 р. — початку 1918 р. Махно сформував «селянські вільні батальйони», які розпочали боротьбу проти козачих частин з Південно-Західного і Румунського фронтів, які намагалися через територію України пробитись на Дон і приєднатись до військ генерала О.Каледіна. Наступ в березні 1918 р. німецько-австрійських військ (після укладення Берестейського миру 1918 р.) примусив Махна виїхати з України. Деякий час він перебував у Таганрозі, Ростові-на-Дону, Царицині, Астрахані, Саратові і Москві.
Влітку 1918 р. Махно повернувся в Україну, де організувавши невеликий повстанський загін, розпочав боротьбу проти влади гетьмана П.Скоропадського.
В середині грудня 1918 р. Махно уклав угоду з керівництвом Директорії УНР, але вже того ж місяця загони Махна перейшли на бік більшовиків і захопили разом з ними Катеринослав (вже 31 грудня 1918 р. частини Армії УНР під командуванням Самокиша визволили місто).
З початку січня 1919 р. Махно розпочав боротьбу проти денікінців, військ Директорії та Антанти. Очолював бригаду у червоній Першій Задніпровській дивізії (командувач П.Дибенко), до складу якої входила частина отамана М.Григор`єва.
Ідейне обґрунтування махновського руху в 1918—1920 рр. здійснювала українська анархістська організація «Набат» (створена 1918 року), що висунула лозунг проведення «третьої соціальної революції». Махно, перебуваючи під впливом ідей анархізму виступав проти будь-якої влади (ідея «вільних рад» та «безвладної держави»), забезпечення життя трудівників на основі безпартійності та безвладдя.
Махно в умовах протиборства двох сильних противників в Україні намагався стати «третьою силою» поряд з Директорією і більшовиками. Спроба більшовицьких органів влади втілити «політику воєнного комунізму», проводити продрозкладку, насильно створити перші колективні господарства та комітети бідноти, викликала опір серед українського селянства і привела до антибільшовицьких настроїв у махновських військах.
У червні 1919 р. Махно, об'єднавшись з армією М.Григор'єва, відкрито виступив проти радянської влади. На початку вересня 1919 р. Махно завершив переформування своїх загононів, які було перейменовано в «Революційну повстанську армію України» (махновців; нараховувала біля 80 тис. бійців). З літа 1919 р. Махно вів переговори з С.Петлюрою про спільну боротьбу проти більшовицької влади та денікінців в Україні, що завершились укладенням 20 вересня 1919 р. у Жмеринці договору між командуванням Армії УНР і махновцями.
Протягом вересня-жовтня 1919 р. війська Махна вели бої проти армії А.Денікіна, знищюючи окремі частини та руйнуючи тилові комунікації. Повстанські загони зайняли Катеринослав, Гуляй-Поле, Олександрівськ, Маріуполь, Нікополь, Мелітополь, Бердянськ. Проти Махна денікінське командування було змушене кинути найкращі сили на чолі з генералом Я.Слащовим і отаманом А.Шкуром.
За військові дії проти Денікіна в 1919 році в Приазов'ї, що уповільнили просування Добровольчої Армії на Москву, Нестор Махно був нагороджений орденом Бойового Червоного Парпора №4 (пізніше в офіційній радянській історіографії вважалось, що цим орденом був нагороджений Ян Фабріциус). В кінці 1919 р. — на початку 1920 р. проти повстанців стягнули великі сили радянських військ під командуванням Й.Якіра.
Частини РСЧА не тільки вели бойові дії проти загонів Махна, а й провадили каральні операції проти місцевого населення, яке співчувало махновцям. Махно відповідав знищенням окремих червоноармійських підрозділів, ліквідацією комнезамів і місцевих органів більшовицької влади.
Під час наступу військ П.Врангеля у вересні — жовтні 1920 р. Махно знову пішов на зближення з більшовиками і 2 жовтня 1920 уклав у Старобільську воєнно-політичну угоду з командуванням їхнього Південного фронту (командувач М.Фрунзе). В ході Перекопсько-Чонгарської операції Червоної Армії махновські загони першими форсували Сиваш. Відразу після розгрому військ Врангеля, радянське командування, порушуючи підписану угоду, розпочало ліквідацію частин свого недавнього союзника.
З кінця листопада 1920 р. до серпня 1921 р. Махно вів виснажливу і запеклу боротьбу проти більшовицької влади, здійснивши ряд повстанських походів по Азовському побережжі на Дон і у Поволжжя.
28 серпня 1921 р. Махно разом з 77 бійцями перейшов кордон з Румунією. Деякий час Махно жив у Бухаресті, згодом у Варшаві. У вересні 1923 був заарештований польською владою. Під час судового процесу в грудні 1923 був звинувачений у веденні переговорів з радянськими дипломатичними представниками, на яких обговорювалися питання про можливість підняття повстання в Західній Україні з наступним приєднанням цієї території до УРСР.
У кінці 1923 Махна «за неясністю доказів» звільнили. Махно з сім`єю спочатку оселився в Торуні, згодом — у Данцігу (тепер Гданськ, Польща), де постійно перебував під наглядом поліції.
У квітні 1925 переїхав до Парижа, де жив у Венсені, працював теслярем та робітником сцени паризської "Ґранд Опера" та в кіностудіях. Підтримував активні зв'язки з міжнародним анархістським рухом, друкувався в «Анархическом веснике» та «Деле труда».
Помер у Парижі. Урну з прахом Махно замуровано в стіні комунарів на кладовищі Пер-Ляшез.
Ось таке бурхливе життя. Не дивно, що про нього нічого не пишуть ні у БСЕ, ні у новочасних українських підручниках типу "Історія України в датах" від Дмитра Лапичака з НАН України. Так ніби ніколи і не було такого діяча, як НЕСТОР ІВАНОВИЧ МАХНО.