Кирило ТУРОВСЬКИЙ
(1130-1182)
ігумен, проповідник, письменник. "Руський златоуст". З 1169р. і до смерті - єпископ м.Турова, блискучій проповідник (збереглося бл. 10 проповідей), автор багатьох повчань, урочистих Слів і молитовних текстів.

Канонізований Православною церквою. Він походив із заможної сім’ї м. Турова (нині - Гомельська обл.), з молодого років присвятив себе Богові, обравши подвиг стовпництва; уже будучи стовпником, став знаменитий як проповідник "божественних писань"; згодом був поставлений Туровським єпископом (до 1169 р.) і, треба гадати, після цього особливо багато подвизався як церковний оратор і вчитель. Житіє зберегло свідчення про успішний виступ К. проти єресі Володимиро-Суздальського єпископа Федора, "Федорця" (про яку відомо і з літописних згадувань).

Очевидно, близько 1182 р. (чи раніш) К. залишив єпископську кафедру і вийшов на спокій в один з туровських монастирів; це ясно з того, що в 1182 р., по літописних свідченнях, у Турові значився вже інший єпископ, Лаврентій, а також з того, що молитовний цикл (чи частина його), як свідчить джерелознавчій аналіз, створювався старим К. уже після залишення єпископства, в одному з монастирів Турова. Житіє шанує К. у першу чергу саме як видатного церковного проповідника, називаючи його другим Златоустом.

До нашого часу дійшло велике число урочистих Слів і проповідей Кирила: Притча про душу і тіло. Повість про білоризця і монашество, Сказання про чорноризький чин, вісім Слів на церковні свята - у тиждень цвітний, на Великдень, на Фомін тиждень, на тиждень дружин мироносиць, про розслабленого, про сліпця, на Вознесіння, на собор св. отців Нікейського собору); крім того, збереглося Послання Кирила до архімандрита (з 1182 р.) Києво-Печерського монастиря Василія і цілий ряд молитовних текстів (близько 30 молитов, канони).

В усіх цих творах Кирило проявляється як церковний письменник найвищого рівня. Його писання за змістом завжди спрямовані до тлумачення євангельських істин (як "Слово на Фомін тиждень", у якому автор, нагадуючи зміст свята, пояснює пастві, як варто застосовувати до себе приклад апостола Томи і повчатися від слів Христа, звернених до нього, або ж Сказання про чорноризький чин, що розповідає про смиренність, терпіння, увагу до своєї душі, яким проповідник прагне навчити своїх слухачів і читачів). Форма творів Кирила виконана у великій майстерності; він був митецьким ритором, який володів складними уподібненнями, тонкими ремінісценціями, усіма риторичними правилами прикрас мови.

Він писав як прямий спадкоємець школи візантійських проповідників, недарма в різних збірниках і Торжественниках його Слова містилися поруч із творами Іоанна Златоуста, Григорія Богослова, Теофілакта Болгарського й інших знаменитих християнських учителів. Молитви Кирила, так само як і його слова і проповіді, органічно вписуються в церковну традицію; і за змістом, і за формою вони відповідають кращим зразкам цього жанру.

Проповіді Кирила мали вплив і за межами України та увійшли до різних збірників проповідницької літератури. Молитви суворо аскетичного характеру є у вжитку до наших днів. Тема про сліпого та кульгавого розповсюджена в фольклорі, тема другого оповідання - запозичена з "Варлаама й Йоасафа".

У "Слові на новий тиждень по Великодню" Кирило так вихваляє свято, уподібнюючи радість віруючих о воскресінні Христа весняному пробудженню природи (текст у перекладі): "Нині весна красується, оживляючи все суще на землі: бурхливі вітри, тихо віючи, множать плоди, і земля, насіння годуючи, народжує зелену траву. Весна ж прекрасна - це віра Христова, що через хрещення до життя будить людську природу, бурхливі ж вітри - гріховні помисли, що покаянням звертаються в чесноти і душеспасінні плоди множать; земля ж єства нашого, слово боже як насіння прийнявши і дотримуючи в собі страх перед ним, завжди дух спасіння народжує.

Нині новонароджені ягнята і тельці, швидко тропи пробігаючи, скачуть і одразу , до матерів повернувши, радуються, та й пастухи, на сопілках граючі, з веселощами Христа славлять! Ягнятами іменую лагідних людей з язичників, а тельцями - жерців з невірних (тобто не християнських) країн, що, бачачи втілення Христа і (чуючи) апостольське вчення і чудеса, до святої церкви поспішно звернувшись, молоко вчення її ссуть, і вчителі пастви Христової, про всіх молячи, Христа Бога славлять, що зібрали в єдину череду вовків і ягнят".

ВЛАДИСЛАВ II ЯГЕЛЛОН
(1456 - 13.3.1516),
король Чехії з 1471 і Угорщини з 1490, при якому королівська влада занепала. Син польського короля КАЗИМИРА IV.

Джон ПЕЛЛ
/John PELL/
(1611 - 12.12.1685),
англійський математик. Прийнято вважати, що він увів арифметичний знак ділення. В 1659 році вийшла книга Йоганна РАНА Teutche Algebra, у якій він уперше був надрукований. Редактором книги був Пелл. Історично перший знак ділення являв собою горизонтальну лінію, зверху й знизу якої стояли крапки. Потім лінія пропала.

Роман РАКУШКА-РОМАНОВСЬКИЙ
(1623-1703)
Козацький літописець, автор "Літопису самовидця".

Народився у Ніжині й 1649 року був записаний там до козацького реєстру. У 1654—1655 роки був «ревізором скарбу військового» і «дозорцею скарбу військового в полку Ніжинському»; ніжинський сотник (1658—1663) і полковий суддя (1659), ген. підскарбій за гетьмана І.Брюховецького (1663—1668), організатор фінансів і державного господарства Гетьманщини.

Внаслідок конфлікту з гетьманом Д.Многогрішним переселився на Правобережжя, де став священником і протопопом у Брацлаві (1668—1675).

Після Руїни Правобережжя 1676 року оселився в Стародубі, де був до кінця життя священником Миколаївської церкви.

На думку більшости дослідників (М.Грушевський, Д.Дорошенко, О. Оглоблин, М.Петровський, В.Романовський та ін.), є ймовірним автором "Літопису Самовидця".

Іван Степанович МАЗЕПА
(Іван Калединський) (Іван Мазепа-Колединський, пол. Jan Mazepa Koledynski)
(*1639 — †21 вересня 1709)
гетьман України в 1687—1709 рр. У 1708 р. уклав угоду з Карлом XII про приєднання до антимосковської коаліції. Після поразки шведської армії під Полтавою емігрував. Помер у Бендерах, похований у Галаці. Мазепа народився в Мазепинцях, на шляхетськім хуторі Київщини, неподалік Білої Церкви, що його надав польський король Зігмунд-Август у 1592 р. шляхтичеві Михайлові Мазепі-Колєдинському зі славного роду Курчів.

Батько Мазепи займав велику посаду в окрузі Білої Церкви; його мати походила із знаменитого Мокевських. Вони мали двоє дітей: доньку Олесю і сина Івана, майбутнього гетьмана.

Мати відправила його на навчання до Києва, чиї тодішні школи славились на весь європейський Схід. Викладали там професори, що здобували освіту на Заході, а заснував їх київський митрополит Петро Могила, давній учень Єзуїтської Колегії «Ля Флеш», звідки запозичив методи навчання.

Мазепа студіює три роки риторику та латину. Ціцерон, Тит, Лівій і Таціт стають його улюбленими авторами і їхня мова та гармонійний стиль залишаться для нього зразками та чаруватимуть його все життя. Мазепа добре володів пером, у хвилини дозвілля писав вірші й цікавився всіма родами літературної творчості. Знав 8 мов.

Коли скінчив студії і вернувся до рідної хати, батько, що мріяв про велику кар'єру для свого сина, вислав його як пажа на двір польського короля Яна-Казимира. Молодець зумів швидко завоювати прихильність короля. Мазепа вже тоді вмів чарувати людей; аж до пізньої старості зберіг тайну привабливості; королі, князі, жіноцтво, вояки, козаки, а навіть духовні не вміли боронитися перед його дивною силою полонити серця.

Новий польський король Ян-Казимир, син Сигізмунда III та Констанції Австрійської, був у близьких взаєминах із західною цивілізацією, підтримував з нею зв'язки з практичних оглядів. Мав звичку висилати щороку на чужину трьох талановитих молодців шляхетського походження, щоб вони покращували свою освіту. Мазепа також потрапив до цих обраних.

Він відвідав Німеччину, Францію та Італію, бажаючи так само, як пізніше Петро I, на все поглянути власним оком та все зрозуміти; врешті-решт почав знайомитися з політикою і повернувся з чужини як людина світового знання та поглядів.

У 1659 р. він знову при дворі Яна-Казимира ще у більших ласках, ніж коли-небудь. Та доля зробила закрут - Мазепа посварився з шляхтичем Пасеком. Пасек, п'яний, а може, тільки прикинувшись нетверезим, виганьбив Мазепу. Цей замахнувся шаблюкою, а такий жест у королівській палаті вважали злочином. Мазепа втратив становище.

Пасек розповів у своїх «Споминах» славну легенду про розгнузданого жеребця Мазепу. Легенда ця дуже схожа на правду і каже, що Мазепа мав коханкою дружину визначного польського магната; коли ошуканий чоловік дізнався про це, наказав своїй службі зловити винуватця, прив'язати його нагого до дикого коня і пустити степом, що аж із Польщі помчав із ним в Україну. Пасек у ролі оборонця чесності так захопився власною уявою, що вигукнув: «Бачиш, Мазепо, до чого доводить підлота та чужоложство! Тьфу!

Чи шляхтич може бути брехуном і злодієм?» Правда чи ні, а Мазепа таки користувався попитом у польського жіноцтва. Ця історія мала свою привабу: маса схопила її і перетворила в епопею, а поети, маляри та музики — Байрон, Гюго, Верне, Булянже, Ліст — покористувалися нею і звеличили її героя, що зріс до величини символу.

Невдача нагадала Мазепi про рідний край (а так би й не згадав). Він зрозумів, що Україна — це досить широке поле для його діяльності, для його могутнього темпераменту і для його мрій — спрагнених влади та володіння.

Коли Ян-Казимир перейшов удруге Дніпро і пішов війною на Україну, Мазепа... (читати повністю)

Іван Андрійович ШЛАТТЕР
(1708, Берлін - 3.2.1768, Петербург),
учений і державний діяч, пробірний майстер у хімічній лабораторії Берг-колегії, директор Монетного двору (з 1754), президент Берг-колегії (з 1760). Запропонував ряд удосконалень у процесах плавки благородних металів і карбування монет, автор першої російської книги по пробірній справі "Опис при монетній справі ..." (1736).

Кирило РОЗУМОВСЬКИЙ
(1728 - 1803)
останній гетьман Лівобережної України (1750—1764), граф, російський генерал-фельдмаршал, президент Петербурзької академії наук.

Колись, кажуть, один реєстровий козак із чернігівського хутора Лемешів, поблизу Козельця, Грицько, похмелившись, полюбляв мало не кожного із своїх друзів оцінювати так: "Що то за голова, що то за розум!" Останнє слово приказки згодом перетворилося в прізвисько козака, а ще пізніше — в прізвище. Онуком цього Грицька Розума був останній український гетьман Кирило Григорович Розум.

Однак після того, як імператриця Єлизавета Петрівна нагородила онука колишнього козака графським титулом та званн'ям фельдмаршала, недавній Кирило Розум став Кирилом Розумовським і таким уже й помер.

За допомогою брата Олексія був викликаний з рідного села Лемеші до Петербурґу, звідки посланий був, під опікою адьюнкта Академії Наук Г.Теплова, на навчання за кордон (Німеччина, Франція, Італія), де перебував у 1743—1745 рр. Повернувшися до Петербурґу, 1745 р. був призначений президентом Російської Академії Наук (1746). 1746 року одружився з родичкою цариці Єлизавети, Катериною Наришкіною.

Коли у 1740-х pp., на домагання української старшини, підтриманої Олексієм Розумовським, російський уряд погодився відновити гетьманат, Кирила Розумовського обрали гетьманом на раді в Глухові (лютий 1750 р.). Однак самого Кирила на церемонії не було, він не захотів їхати із столиці в провінцію. Лише в 1751 р., за суворим наказом імператриці Єлизавети, гетьман поїхав у Глухів.

Було відновлено автономію Гетьманщини, права гетьмана поширено на Київ і Запоріжжя. Відання українськими справами в Петербурзі повернули з Сенату до Колеґії закордонних справ (як це було за попередніх гетьманів).

К.Розумовський намагався перебудувати Гетьманщину на самостійну українську державу європейського типу. У процесі цієї перебудови виявилися дві головні політичні течії серед вищої козацької старшини. Одна з них, консервативна (речниками її були генеральний писар Андрій Безбородько й генеральний підскарбій Михайло Скоропадський), намагалася, зберігаючи традиційний козацький устрій Гетьманщини, наблизити його до шляхетського ладу Речі Посполитої.

За гетьманування К.Розумовського Гетьманщину було поділено на повіти, запроваджено систему шляхетських судів — земських, ґродських і підкоморських (1760—1763), війтівські посади у великих містах передано до козацької старшини.

Поширилися політичні права старшини, яка частіше брала участь у старшинських з'їздах, «зібраннях», а згодом (1763—1764) у «Генеральному зібранні» в Глухові для обговорення важливіших справ і проектів державних реформ.

Термін «шляхетство» став офіційною назвою козацької старшини. Поруч з тим ішов процес обмеження прав посполитих, але одночасно було відкрито ширший доступ до старшини представникам некозацьких верств (духовенство, міський патриціат тощо).

Друга політична течія, до якої належали здебільшого представники молодої старшинської інтеліґенції, що здобували часто високу освіту в Західній Європі (речником їх були брати Туманські, зокрема Василь, майбутній генеральний писар), шукала зразків для державної перебудови своєї країни на Заході й воліла встановити в Україні (в дусі освіченого абсолютизму) гетьманську монархію, спадкову в роді Pозумовських, але з наданням їй певних конституційних форм парламентарного типу («Генеральні зібрання»).

Ця течія набрала більшого впливу на початку 1760-х pp., коли вона 1764 року (мабуть, за згодою К.Розумовського) зробила спробу висунути свої домагання не лише в Україні, але й перед російським урядом.

Це пожвавлення українського політичного життя й думки було пов'язане з діяльністю самого К.Розумовського. Він намагався — але без успіху — дістати право дипломатичних зносин, дбав про розвиток української торгівлі й промисловості, розпочав широку програму «національних строєній» (у зв'язку з проектом перенесення столиці до Батурина — цими заходами керував Г.Теплов), реформував козацьке військо («воїнська екзерциція», за проектом полковника лубенського Івана Кулябки та інші заходи), планував відкриття університету в Батурині, сприяв розвиткові української науки (зокрема історії), літератури й мистецтва.

Широка програма модернізації Гетьманщини й участь у ній К.Розумовського, а ще більше політична активізація українського шляхетства цілком розбіглася з цілями російського уряду, який ще з 1750-х pp. почав щораз більше обмежувати економічні й політичні права України (указ 1754 року про контроль над фінансами Гетьманщини; скасування індукти й евекти у 1754 р.; ліквідація митного кордону між Росією й Україною 1755 року; вилучення Києва з під влади гетьмана; передача українських справ знову у відомство Сенату і контроль над наданням урядів і маєтків гетьманом тощо).

Новий уряд Катерини II посилив централістичну політику щодо України. З другого боку, соціальна політика К.Розумовського й перетворення Гетьманщини на державу шляхетського типу поглибили соціальні суперечності, а династичні плани К.Розумовського викликали опозицію й опір з боку шляхетської аристократії.

До того додалися ще великі втрати України внаслідок її участи у Семилітній війні. У цих умовах Катерина II скористалася з петиції про спадкове гетьманство в роді Pозумовських, і 1764 року примусила К.Розумовського зрезиґнувати з гетьманства, за що йому зберегли становище високого достойника Російської Імперії, забезпечили велику пенсію й надали було у власність колишні гетьманські маєтки, зокрема, Батурин.

Кілька років (1765—1767) К.Розумовський провів за кордоном, а зі середини 1770-х pp. оселився на постійно в Батурині, де помер і був похований. Гетьман України.

Устим Якимович КАРМЕЛЮК
(10 березня (27 лютого) 1787, Головчинці Літинський повіт, Подільська губернія (тепер с. Кармалюкове, Жмеринський район, Вінницька область) — 13 березня 1835, Шляхові Коричинці, Хмельницька область)
український національний герой, видатний керівник повстанського руху на Поділлі 1813—1835 рр. проти національного і соціального гніту.

Народився у селянській сім'ї. У віці 17 років його забрали до двору пана Пігловського. Хлопець був роботящий, але непокірний. Поміщик не міг пережити того, що його кріпак не дозволяв собою потурати, а тому вирішив позбутися його і 1812 року віддав на 25 років до царської армії.

1813 — разом з Д.Хроном Кармалюк утік з з 4-го уланського полку, який розміщався в Кам'янці-Подільському, і повернувся в рідні місця. Незабаром був спійманий і засуджений до 500 ударів батогом, після чого його скерували до кримського штрафного батальйону. На шляху до Криму Кармалюк втік із-під варти.

1814 — очолив повстанський рух селян проти російської адміністрації і дворянства, який розгорнувся в Літинському, Летичівському і Ольгопільському повітах.

1817 — жандарми схопили Кармалюка. Його засудили до страти, замінивши її в останню мить 25 ударами батогом і 10 роками каторги в Сибіру. Та Кармалюк втік із В'ятської етапної в'язниці. Повернувшись на Поділля, продовжував боротьбу, доки його знову не схопили під час облави.

Скориставшись знанням російської мови й відповідними документами, видавав себе під час слідства за солдата з Костроми. Витримка не зрадила його й тоді, коли слідчі привели рідних на очну ставку і до нього радісно кинувся його 8-річний син Остап.

Невдовзі після того, як його запроторили у Кам'янець-Подільську фортецю, він організував разом з іншими в'язнями свою четверту втечу. Однак його поранили і прикували до кам'яного стовпа у вежі Юлія II (Папській), яку згодом назвали Кармалюковою.

Взимку 1824 року його покарали 101 ударом батога, затаврували розпеченим залізом і знову відправили етапом у Сибір. Два роки конвоювали Кармалюка разом з іншими каторжанами до Тобольська.

1825 — після етапу, що тривав більше року, Кармалюк із Тобольскої каторжної в'язниці потрапив у Ялуторовськ. Незабаром знову втік, був схоплений і запроторений у набагато гірші умови. Утеча звідси — один із найзнаменитіших документованих випадків.

Восени, під час нічної бурі, Кармалюк виламав ґрати, зібрав сорочки всіх співкамерників і зв'язав їх у довге полотнище. До кінця прив'язав камінь і закидав за частокіл в'язниці. По цьому висячому мосту, прямо з вікна за огорожу один за одним перебралися усі в'язні — зранку камера була порожня.

1828 — знову піймання, знову Сибір (Боровлянський скляний завод у Тобольскій губернії), знову втеча.

1830 — черговий арешт. Через два роки Кармалюк розібрав стелю в своїй камері і втік із Літинської в'язниці.

1830—1835 — селянський рух під проводом Кармалюка охопив усе Поділля, суміжні з ним райони Бессарабії та Київщини. У ньому брали участь бл. 20 тис. осіб.

Протягом 23 років боротьби повстанські загони Кармалюка здійснили понад 1 тис. нападів на поміщицькі маєтки. Захоплені у поміщиків гроші та майно роздали селянській бідноті. Для боротьби з повстанцями російський уряд у листопаді 1833 р. створив т. зв. Галузинецьку комісію (в с. Галузинцях тепер Дережнянського району Хмельницької області).

За словами тих, хто знав або бачив Кармалюка, Устим був не дуже високий, але плечистий, незвичайно сильний, дуже розумний лицар. Не любив розбійників, сильно карав даремних злодіїв. Житель с. Гуменці Мисливський згадував, що одного разу Кармалюк відібрав багато золота в місцевого здирці і роздав бідним, обірваним жінкам, що йшли по дорозі. На прощання сказав: «Беріть золото, хай діти ваші вдома не плачуть… Як мене десь вб'ють, споминайте Кармалюка…»

У повстанському русі брали участь не лише українці, а й поляки та євреї. Вихрест із євреїв Василь Добровольський довгі роки був найближчим сподвижником Кармалюка; поляки Ян і Олександр Глембоцькі, Фелікс Янковський та Олександр Витвицький до кінця життя були вірними товаришами Устима — як і євреї Аврум Ель Іцкович, Абрашко Дувидович Сокольницький, Арон Віняр. Всі вони на очних ставках і допитах ніколи не зрадили Кармалюка, за що каралися і були вивезені до Сибіру.

Кармелюка вбив із засідки шляхтич Рутковський (за переказом, не кулею, а ґудзиком — тільки так можна убити «характерника»).

Тіло ватажка ще довго возили селами, щоб залякати селян. Поховали його в Летичеві (тепер Хмельницька область), де 1974 року на постаменті-валуні поставили 5-метровий пам'ятник.

Допитавши 2700 осіб, урядова комісія встановила, що Кармалюк підняв на боротьбу 20 тисяч повстанців. В Головчинцях резонанс справи Кармалюка був таким великим, що вся його численна рідня була змушена відмовитись від свого прізвища, аби не зазнавати репресій. Переважна більшість взяла собі прізвище Карман: таке було прізвисько соратників Устима. Після 1955 р., коли село перейменували на Кармалюкове, почався зворотний процес зміни прізвищ, майже всі Кармани стали Кармалюками.

До наших часів дійшов лише опис зовнішності Кармалюка, а єдиний достовірний його портрет належить пензлю Тропініна та відомий в кількох копіях, одна з яких зберігається в Ермітажі.

Антін МОГИЛЬНИЦЬКИЙ
(1811-1873)
письменник.

Михайло ВЕРБИЦЬКИЙ
(*4 березня 1815, Явірник Руський — †7 грудня 1870)
композитор, громадський діяч, автор гімну України «Ще не вмерла Україна».

Михайло Вербицький народився 4 березня 1815 року у селі Явірник Руський, на Лемківщині, де його батько Михайло був священиком. Коли Михайлові виповнилося 10 років, помер батько і ним та його молодшим братом Володиславом заопікувався їх далекий родич перемишльський владика Іван Снігурський, один з найяскравіших діячів Української греко-католицької церкви.

У 1828 році при перемишльській катедрі владика Іван Снігурський заснував хор, а згодом і музичну школу, в яких співав і навчався Михайло. Уже на Великдень наступного 1829 року цей хор з великим успіхом дебютував в урочистому богослуженні, де Вербицький разом з Іваном Лаврівським виступили як солісти. Побачивши такий блискучий результат, Іван Снігурський запрошує з Чехії кваліфікованого диригента і композитора Алоїза Нанке: у Нанке Михайло Вербицький отримав ґрунтовну музичну освіту, зокрема, з композиції.

Безперечно, важливе значення для формування Вербицького як композитора мав репертуар хору, в якому були як твори віденських класиків Й. Гайдна, В. А. Моцарта, так і музика композиторів «золотої доби» української музики — М. Березовського та Д. Бортнянського. Саме духовні концерти Бортнянського найбільше вплинули на музику Західної України і світогляд Вербицького зокрема.

Адже тоді, коли в церквах панувало одноголосся (самолівка) та простеньке двоголосся (єрусалимка), творчість Бортнянського представила високопрофесійне багатоголосся.

Згодом Михайло Вербицький вступає до Львівської духовної семінарії. Заняття музикою не перериваються: керує хором семінарії, опановує гру на гітарі, яка супроводжувала його протягом усього життя. Численні твори, перекладені або створені ним для гітари, здобули широку популярність у галицькому домашньому музикуванні. До нашого часу зберігся створене ним «Поученіє Хітари», яке стало першим подібним посібником в Україні.

У другій половині сорокових років Михайло Вербицький звертається до релігійної музики — і в цей період пише повну Літургію на мішаний хор (1847), яка і сьогодні звучить у багатьох церквах Західної України. Окрім Літургії, він створює знамените «Ангел вопіяше» та ін. церковні композиції. Коли наприкінці сорокових років налагоджується активне театральне життя, Вербицький одразу ж заходився писати музичні номери до українських театральних вистав. П'єси, що ставились на театральних сценах Львова і Галичини, здебільшого були перекладами як з української драматургії та літератури, так і з польської, французької та австрійсько-німецької драматургії. Музика у цих п'ясах відігравала дуже важливу роль, оскільки вносила у вистави яскравий емоційний елемент, а також наближувала чужомовні сюжети до українського колориту. Тому навіть досить посередні п'єси саме завдяки музиці Вербицького здобували велику популярність.

Вербицький написав музику до понад 20 вистав. У цей час Вербицький створив музику до таких вистав як «Верховинці», «Козак і охотник», «Проциха», «Жовнір-чарівник» та ін. Однак політичні події повернулися так, що 1848-49 роки стали початком і завершенням першого етапу відродження українського театру, тож протягом декількох років Вербицький не писав музики до п'єс. У 60-х роках композитор знову звертається до жанру співогри, бо у Львові був відкритий театр «Руської Бесіди». Для цього театру Вербицький пише побутову мелодраму «Підгіряни», одну з найпопулярніших п'єс композитора, згодом «Сільські пленіпотенти», «Простачку», «В людях ангел, не жена, вдома з мужем сатана» та ін.

Складні життєві обставини відтягнули висвячення на священика, — і щойно 1850 року він отримує єрейські свячення. Кілька років йому доводилося переїжджати з однієї сільської парохії на іншу, аж поки 1856 року він не осів у селі Млинах на Яворівщині, де прожив решту свого життя. Та матеріальні нестатки і тут не покидали його.

Дата створення пісні «Ще не вмерла Україна» залишається покищо дискусійною. Тривалий час вважалося, що вона була створена 1862—1863 року, але без відповідних наукових аргументів. Текст П. Чубинського у Галичині вперше був опублікований у грудневому числі часопису «Мета», який фактично вийшов близько 15 січня 1864 року. І тому, ймовірно, це власне і наштовхнуло о. Михайла, або ж йому було замовлено перемишльською «Громадою» написати патріотичну пісню. Хоча, можливо, що Вербицький скористався наддніпрянською публікацією тексту. Відразу після створення пісня «Ще не вмерла Україна» набула великої популярності серед свідомої молоді Галичини.

В останні роки життя композитор займався педагогічною діяльністю, писав статті, творив музику. Серед його учнів були отці-композитори Віктор Матюк і Порфирій Бажанський. Помер Михайло Вербицький 1870 року в Млинах, проживши лише 55 років.

Олександр Степанович АФАНАСЬЄВ-ЧУЖБИНСЬКИЙ
(*12 березня 1816, Ісківці — †18 вересня 1875)
український та російський письменник, етнограф, фольклорист, історик, мовознавець.

Народився в селі Ісківці Лубенського повіту Полтавської губернії в сім'ї дрібного поміщика. В 1829—1835 роках навчався в Ніжинському ліцеї, в 1836—1843 роках служив у Білгородському уланському полку, потім повернувся в Україну.

В 1843 році познайомився з Тарасом Шевченком, якого у 1845—1846 роках супроводжував у подорожі Лівобережною Україною. З 1847 року служив у канцелярії воронезького губернатора, був редактором неофіційної частини газети «Воронежские губернские ведомости». Брав участь в етнографічній експедиції морського міністерства по півдню Росії. Після повернення з експедиції жив у Петербурзі, заснував газету «Петербургский листок», редагував журнал «Искра», був інспектором шкіл грамотності, завідував музеєм Петропавлівської фортеці.

Писав вірші, прозові твори, літературно-критичні статті. Деякі поезії із збірки «Що було на серці» (1855) близькі до народних пісень («Скажи мені правду, мій любий козаче», «Ой у полі на роздоллі», «Прощання»). Цінний фактичний матеріал містять його «Спогади про Т. Г. Шевченка», фольклорні публікації, етнографічні праці — «Нариси полювання в Малоросії» і «Подорож у Південну Росію» (в 2 т., 1863).

Афанасьєв склав україно-рососійський словник, не закінчений друкуванням (1855). Більшість оповідань і віршів російською мовою та роман «Петербурзькі картярі» (1872) присвячені темам провінційного і військового життя.

Народився у селянській сім'ї. У віці 17 років його забрали до двору пана Пігловського. Хлопець був роботящий, але непокірний. Поміщик не міг пережити того, що його кріпак не дозволяв собою потурати, а тому вирішив позбутися його і 1812 року віддав на 25 років до царської армії.

1813 — разом з Д.Хроном Кармалюк утік з з 4-го уланського полку, який розміщався в Кам'янці-Подільському, і повернувся в рідні місця. Незабаром був спійманий і засуджений до 500 ударів батогом, після чого його скерували до кримського штрафного батальйону. На шляху до Криму Кармалюк втік із-під варти.

1814 — очолив повстанський рух селян проти російської адміністрації і дворянства, який розгорнувся в Літинському, Летичівському і Ольгопільському повітах.

1817 — жандарми схопили Кармалюка. Його засудили до страти, замінивши її в останню мить 25 ударами батогом і 10 роками каторги в Сибіру. Та Кармалюк втік із В'ятської етапної в'язниці. Повернувшись на Поділля, продовжував боротьбу, доки його знову не схопили під час облави.

Скориставшись знанням російської мови й відповідними документами, видавав себе під час слідства за солдата з Костроми. Витримка не зрадила його й тоді, коли слідчі привели рідних на очну ставку і до нього радісно кинувся його 8-річний син Остап.

Невдовзі після того, як його запроторили у Кам'янець-Подільську фортецю, він організував разом з іншими в'язнями свою четверту втечу. Однак його поранили і прикували до кам'яного стовпа у вежі Юлія II (Папській), яку згодом назвали Кармалюковою.

Взимку 1824 року його покарали 101 ударом батога, затаврували розпеченим залізом і знову відправили етапом у Сибір. Два роки конвоювали Кармалюка разом з іншими каторжанами до Тобольська.

1825 — після етапу, що тривав більше року, Кармалюк із Тобольскої каторжної в'язниці потрапив у Ялуторовськ. Незабаром знову втік, був схоплений і запроторений у набагато гірші умови. Утеча звідси — один із найзнаменитіших документованих випадків.

Восени, під час нічної бурі, Кармалюк виламав ґрати, зібрав сорочки всіх співкамерників і зв'язав їх у довге полотнище. До кінця прив'язав камінь і закидав за частокіл в'язниці. По цьому висячому мосту, прямо з вікна за огорожу один за одним перебралися усі в'язні — зранку камера була порожня.

1828 — знову піймання, знову Сибір (Боровлянський скляний завод у Тобольскій губернії), знову втеча.

1830 — черговий арешт. Через два роки Кармалюк розібрав стелю в своїй камері і втік із Літинської в'язниці.

1830—1835 — селянський рух під проводом Кармалюка охопив усе Поділля, суміжні з ним райони Бессарабії та Київщини. У ньому брали участь бл. 20 тис. осіб.

Протягом 23 років боротьби повстанські загони Кармалюка здійснили понад 1 тис. нападів на поміщицькі маєтки. Захоплені у поміщиків гроші та майно роздали селянській бідноті. Для боротьби з повстанцями російський уряд у листопаді 1833 р. створив т. зв. Галузинецьку комісію (в с. Галузинцях тепер Дережнянського району Хмельницької області).

За словами тих, хто знав або бачив Кармалюка, Устим був не дуже високий, але плечистий, незвичайно сильний, дуже розумний лицар. Не любив розбійників, сильно карав даремних злодіїв. Житель с. Гуменці Мисливський згадував, що одного разу Кармалюк відібрав багато золота в місцевого здирці і роздав бідним, обірваним жінкам, що йшли по дорозі. На прощання сказав: «Беріть золото, хай діти ваші вдома не плачуть… Як мене десь вб'ють, споминайте Кармалюка…»

У повстанському русі брали участь не лише українці, а й поляки та євреї. Вихрест із євреїв Василь Добровольський довгі роки був найближчим сподвижником Кармалюка; поляки Ян і Олександр Глембоцькі, Фелікс Янковський та Олександр Витвицький до кінця життя були вірними товаришами Устима — як і євреї Аврум Ель Іцкович, Абрашко Дувидович Сокольницький, Арон Віняр. Всі вони на очних ставках і допитах ніколи не зрадили Кармалюка, за що каралися і були вивезені до Сибіру.

Кармелюка вбив із засідки шляхтич Рутковський (за переказом, не кулею, а ґудзиком — тільки так можна убити «характерника»).

Тіло ватажка ще довго возили селами, щоб залякати селян. Поховали його в Летичеві (тепер Хмельницька область), де 1974 року на постаменті-валуні поставили 5-метровий пам'ятник.

Допитавши 2700 осіб, урядова комісія встановила, що Кармалюк підняв на боротьбу 20 тисяч повстанців. В Головчинцях резонанс справи Кармалюка був таким великим, що вся його численна рідня була змушена відмовитись від свого прізвища, аби не зазнавати репресій. Переважна більшість взяла собі прізвище Карман: таке було прізвисько соратників Устима. Після 1955 р., коли село перейменували на Кармалюкове, почався зворотний процес зміни прізвищ, майже всі Кармани стали Кармалюками.

До наших часів дійшов лише опис зовнішності Кармалюка, а єдиний достовірний його портрет належить пензлю Тропініна та відомий в кількох копіях, одна з яких зберігається в Ермітажі.

Леонід Іванович ГЛІБОВ
(5 березня 1827 — 10 листопада 1893)
письменник, поет, видавець

Народився 5 березня 1827 року у селі Веселий Поділ Хорольського повіту на Полтавщині в родині управителя маєтків магнатів Родзянків. Початкову освіту він здобув дома за допомогою матері, а 1840 року вступив до Полтавської гімназії, де почав писати вірші і де виходить його перша збірка російською мовою «Стихотворения Леонида Глебова» (1847).

До жанру байки Глібов звертається під час навчання у Ніжинському ліцеї вищих наук, тоді ж деякі з них друкує у газеті «Черниговские губернские ведомости». Після закінчення ліцею (1855) Глібов працює вчителем історії та географії в Чорному Острові на Поділлі, а з 1858 р. — у Чернігівській чоловічій гімназії, гаряче захищає прогресивні педагогічні методи. Навколо сім'ї Глібова групується чернігівська інтелігенція. 1861 р. письменник стає видавцем і редактором новоствореної газети «Черниговский листок».

На сторінках цього тижневика часто з'являлися соціально гострі, спрямовані проти місцевих урядовців, поміщиків-деспотів, проти зловживань судових органів, матеріали. За зв'язки з членом підпільної організації «Земля і воля» І. Андрущенком у 1863 р. Глібова було позбавлено права вчителювати, встановлено над ним поліцейський нагляд.

Два роки поет живе у Ніжині, а 1865 р. повертається у Чернігів і деякий час працює дрібним чиновником у канцелярії губернатора. З 1867 р. він стає управителем земської друкарні, продовжує активну творчу працю, готує збірки своїх байок, видає книги-"метелики", друкує фейлетони, театральні огляди, публіцистичні статті, поезії російською мовою, твори для дітей.

Помер Л. Глібов 10 листопада 1893 р. в Чернігові, де його й поховано.

Широке визнання в українській літературі Глібов здобув як байкар. Усього він написав понад сотню творів цього жанру. Перша збірка «Байки Леоніда Глібова», що містила 36 творів, вийшла у Києві 1863 р., але майже весь тираж її був знищений у зв'язку з валуєвським циркуляром.

У 1872 р. вдалося видати другу, доповнену в порівнянні з першою, книгу байок, а 1882 р. — третю, що була передруком попередньої. Спроби надрукувати інші збірки Глібову не вдалися — перешкоджали цензурні заборони.

Микола Віталійович ЛИСЕНКО
(22 (10) березня 1842 р., с. Гриньки (Полтавщина) — 6 листопада (24 жовтня) 1912 р., Київ)
видатний український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч.

Походив з козацько-старшинського роду Лисенків. Навчався у Харківському та Київському університетах, мав звання кандидата природничих наук. Становлення Лисенка як громадського діяча пройшло у «Київській Громаді».

1867—1869 — завершив музичне навчання у Лейпцігу.

1874—1875 — вдосконалював майстерність у Петербурзі в М.Римського-Корсакова.

З 1869 р. жив у Києві, де працював учителем гри на фортепіано, а 1904 року відкрив власну музично-драматичну школу.

Був у центрі музичного і національно-культурного життя Києва — виступав з концертами як піаніст, організовував хори, концертував з ними у Києві і по всій Україні. Брав участь у «Філармонічному товаристві любителів музики і співу», «Гуртку любителів музики і співу», «Гуртку любителів музики» Я.Спиглазова, в організації недільної школи для хлопців-селян, пізніше — в підготовці «Словника української мови», у переписі населення Києва, в роботі Південно-Західного відділення Російського Географічного Товариства.

Виступав як піаніст у концертах Київського відділення Російського музичного товариства, на вечорах Літературно-Артистичного Товариства, членом правління якого він був, у щомісячних народних концертах у залі Народної аудиторії. Організовував щорічні шевченківські концерти. Разом з О.Кошицем був організатором музичного товариства «Боян» (1905). 1908—1912 — голова ради правління «Українського Клубу».

У хорах Лисенка здобули початки мистецької освіти К.Стеценко, П.Демуцький, Л.Ревуцький, О.Лисенко та інші. Грошовий збір від концертів йшов на громадські потреби, зокрема, на користь 183 студентів Київського університету, відданих у солдати за участь в антиурядовій демонстрації 1901 року. Лисенка переслідував царський уряд, 1907 року він був на деякий час заарештований.

Помер і похований у Києві.

Адріан Вікторович ПРАХОВ
(16.03.1846-4.05.1916)
мистецтвознавець, археолог, музичний критик, викладач, який багато зробив для відкриття та відновлення історичних і художніх цінностей у Києві.

Володимир ШУХЕВИЧ
(15. 3. 1849 — 10. 4. 1915),
визначний громадський діяч, етнограф, педагог і публіцист, дійсний член НТШ, родом з с. Тишківців Городенківського пов., син о. Осипа Ш. З 1876 учитель сер. шкіл у Львові. Ініціатор і керівний чл. численних громадських установ у Львові, зокрема товариства «Просвіта», Укр. Пед. Тва, засновник товариств «Руська Бесіда» (його гол. 1895 — 1910), «Боян» (1891) і Муз. Товариства ім. Лисенка (1903 — 15), для якого збудував будинок.

Засновник і ред. (1890 — 95) дитячого журн. «Дзвінок», автор і видавець дитячих книг і читанок, ред. газ. «Учитель», (1893 — 95), співр. «Зорі», «Діла», «Руської читанки» та ін. Ш. збирав (разом з графом В. Дзєдушицьким і дир. Л. Вержбіцьким) етнографічні матеріали і мистецькі предмети домашнього промислу на Гуцульщині.

Вислідом його студій е цінна 5-томова праця «Гуцульщина» (Л. 1897 — 1908, вид. НТШ) і 4 тт. поль. мовою, вид. Музею ім. Дзедушицьких (1902 — 08), в якому Ш. влаштував природничоетногр. відділ і був його кустосом.

Ш. чимало зробив для поширення української культури За кордоном: організував подорож хору «Боян» на виступ до Праги (1891) і приїзд чес. соколів до Львова (1892); крім того, влаштував етнографічний похід на Високому Замку (1887, з нагоди приїзду архикн. Рудольфа) й етногр. відділ на Крайовій виставі у Львові (1894). Свою етногр. зб. з Гуцульщини передав Нац. Музеєві у Львові. Ш. був членом австр. товариства народознавства (з 1901) і етнографічного товариства Чехо-Словаччини (з 1903).

Народився у бідній селянській родині. 1909—1915 навчався в Коломийській гімназії. Закінчив юридичний факультет Львівського університету.

У роки Першої світової війни служив в австрійській армії (від 1915). Був перекладачем у Пресбюро, згодом — у легіоні Українських Січових Стрільців.

1918—1920 мешкав у Катеринославі (нині Дніпропетровськ). Належав до партії боротьбистів. За Центральної Ради працював секретарем місцевої газети «Боротьба», завідувачем трудової школи. 1922 переїхав до Києва, прилучився до літературної організації «Західна Україна».

Заарештовано 31 січня 1933 в Києві. В обвинувальному висновку органами ДПУ йому інкриміновано такий злочин:

«Атаманюк був одним із керівників київської організації УВО (Українська військова організація). З його ініціативи і під його керівництвом була створена в Києві організація галицьких письменників — «За плуг», перейменована в 1923 р. в «Західну Україну», що ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил».

Письменника звинувачували в тому, що він вів «активну контрреволюційну діяльність, спрямовану на повалення радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки». Вимучений на допитах тортурами Атаманюк вимушено визнав себе винним і звів на себе й на деяких інших письменників наклеп.

1 жовтня 1933 «судовою трійкою» ДПУ УРСР засуджено на п'ять років ув'язнення. Перебуваючи в концтаборі «Карлаг», звернувся 1 березня 1935 із проханням про помилування до особливого уповноваженого НКВС в Москві. У листі писав; «Після арешту неймовірними зусиллями деяких слідчих, які знущалися наді мною, били, двадцять діб не дозволяли спати і лягати, заставляли безперервно бігати, загрожували різними тортурами і т. ін., помістили серед польських шпигунів. Мене довели до безвольного несвідомого стану, і я вимушений був зізнатися під диктування в неіснуючих злочинах».

Прохання про помилування надіслав і до Йосифа Сталіна (19 травня 1937) та Андрія Вишинського (29 травня 1937). Проте вони не полегшили його долі. Навпаки, Особлива трійка УНВС 9 жовтня 1937 винесла йому новий вирок: «Атаманюка-Яблуненка Василя Івановича розстріляти». Реабілітовано посмертно (1965). Іменем Атаманюка названо одну з вулиць Коломиї.

Павло ДУМКА
(21.03.1854- 1918)
письменник, громадський діяч, посол до сойму 1908, член УНРади 1918.

Василь ЧЕЧВЯНСЬКИЙ
(28 лютого (12 березня) 1863, Петербург, Російська Імперія - 6 січня 1945, СРСР)
видатний український та російський філософ, природознавець, геніальний мислитель, засновник геохімії, біогеохімії та радіогеології, космізму. Академік Петербурзької АН (з 1912), професор Московського університету. Один із засновників Української Академії наук; став дійсним членом АН України та її першим президентом (з 1919). Засновник першої наукової бібліотеки в Україні (нині названої його ім’ям). З 1921 знову у Росії.

Збагатив науку глибокими ідеями, що лягли в основу нових провідних напрямків сучасної мінералогії, геології, гідрогеології, визначив роль організмів у геохімічних процесах. Для його діяльності характерні широта інтересів, постановка кардинальних наукових проблем, наукове передбачення. Організатор та директор Радієвого інституту (1922-1939), Біохімічної лабораторії (з 1929; зараз Інститут геохімії та аналітичної хімії АН СРСР ім. Вернадського). Дійсний член НТШ та ряду інших академій (Паризької, Чеської).

Володимир Вернадський народився 28 лютого (12 березня за новим стилем) 1863 року в Санкт-Петербурзі в сім'ї економіста Івана Васильовича Вернадського.

Закінчив фізико-математичний факультет Петербурзького університету.

У 1917—1921 роках працював в Україні, організатор і перший президент Української Академії наук, почесний академік ряду зарубіжних академій.

Наукові праці присвячено дослідженням хімічного складу земної кори, атмосфери, гідросфери, міграції хімічних елементів у земній корі, ролі і значення радіоактивних елементів в її еволюції. Творець науки біогеохімії, засновник вітчизняної школи геохіміків, основоположник учення про біосферу та ноосферу, історик науки, філософ, натураліст.

Член ЦК партії кадетів, член Тимчасового уряду Росії в ранзі товариша міністра, голова комісії Міністерства освіти та мистецтв уряду Української держави за часів гетьмана Скоропадського. Помер 6 січня 1945 року від крововиливу в мозок.

Рід Вернадських має глибокі українські корені. Його предок Верна під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. виступав на боці козаків, діти служили в козацтві старшинами. Дворянство вислужив дід Василь, який відтоді став писатися Вернадським. Батько Володимира, Іван Васильович, народився у Києві, очолював кафедру в Київському університеті, з переїздом до Москви очолював кафедру в Московському університеті.

Через чотири роки після народження Володимира батьки переїхали в Харків. Сім'я відвідувала родичів на Полтавщині. Провів одне літо Володимир і в садибі українського письменника Квітки-Основ'яненка. Читання творів українських письменників, знайомство з побутом українців, мабуть, і дали привід відгукнутися про циркуляр, який забороняв у Росії друкування українською мовою, такими словами: «Що це значить? Як це і для чого?»

З наукових джерел відомо, що молодий Вернадський був небайдужий до історії України. Зокрема, читав і польські книги про історію України, написав навіть статтю «Угорська Русь з 1848 р.». Під впливом батька Володимир віддав перевагу все ж природознавству (що й стало приводом для вступу на фізико-математичний факультет).

У званні кандидата наук він закінчує університет і залишається в ньому для підготовки професорського звання. Займаючись практикою природознавства, Вернадський відвідував Україну, брав участь в одному з петербурзьких гуртків, де вирували дискусії, суперечки. «Упрямый украинец, себе на уме», — так висловилася якось про Вернадського одна з учасниць гуртка. На час першої російської революції Вернадський — вже відомий професор, а також борець за вільнодумство, демократію.

Не до душі була, зрозуміло, громадська активність Вернадського урядовим органам, які збирали агентурні повідомлення про вчених. На знак протесту проти урядової політики Вернадський залишає Московський університет і переїжджає до Петербурга, продовжуючи політичну і наукову діяльність. Перебіг революційних подій спонукає його до праці в Тимчасовому уряді.

Після жовтневого перевороту Вернадський не здає позицій, підписує звернення, в якому були і такі слова: «…зусиллями народу буде покладено кінець пануванню насильників». За наказом Леніна і Сталіна почалося переслідування тих, хто підписав звернення. Вернадський переїжджає в Полтаву. У квітні 1918 року приходить до влади гетьман Скоропадський, проголошується Українська держава. Вернадського запрошують до Києва.

Тут він очолив Комісію з організації Академії наук і Української національної бібліотеки, а також комісію з питань вищої школи. З Москви до Києва переїжджає понад 20 відомих вчених. «Декілька днів не писав, — читаємо в щоденнику, — а між тим у ці дні йшла інтенсивна робота і думки, і діяльності, особливо у зв'язку з вищою школ